Литературное творчество

[SL]

Здесь будут, надеемся, шедевры литературы и поэзии от нашей братии.
Прежде чем размещать свое творчество, напишите мне в личку. Тема очень модерируется. Рекламные тексты мною лично беспощадно сносятся.
Любая перепечатка без согласования с администрацией форума карается жестоко

Можно не про рыбалку

[SL]

Начнем с публикации повести, с согласия автора.
Володимир Ворона "Одвічний Дух Десни"
Каждую неделю по одной главе.

Зміст.

Частина перша. У лузі.

І. Моя мандрівка 5
ІІ. Ліс. Перші уроки 26
ІІІ. Вудка 42
ІУ. Панське. Рибальська школа 46
У. Пасіка 55
УІ. Гатка 60
УІІ. Дід 64
УІІІ. Брудна 76
ІХ. Зима 83
Х. Прибутна 93
ХІ. Золота круча 101
ХІІ. Плес 128
ХІІІ. Журавльове 139
ХІУ. Наші озера 156

Частина друга. Коли ти – свій.

І. Сохачі 171
ІІ. День рибалки 192
ІІІ. Юшка 205
ІУ. Коли ти – свій 216
У. Бабине літо 241
УІ. Жовтень на Десні 250
УІІ. Човен 267

Частина третя. Час – як вода.

І. Короп 275
ІІ. Ліс. Сорок років потому 297
ІІІ. Журавльове. Вбита тиша 320
ІУ. Ніч під зорями 332
У. Мій вибір 343
УІ. Коза: „... і на круг свій вертається вітер” 356
УІІ. Вже перед прірвою чи ще на роздоріжжі?

[SL]

Сон кудись пропав, мов би його і не було. Я розплющив очі. Біле-біле світло заливало всю нашу кімнату. Воно не різало очі, як ріже їх світло сонця, коли раптом, отак зненацька, прокинешся вранці, а його промені вже гріють тобі обличчя.
Батько з матір’ю ще спали на своєму ліжку. Мені було так добре, так чомусь спокійно і легко, що через це почуття легкості я раптом без будь-яких зусиль, від одного лише свого бажання, піднявся над диваном, на якому спав, аж до самої стелі; поволі, але напрочуд легко, не поспішаючи, проплив, саме проплив, а не пролетів, до комина грубки, завис там під стелею, роздивляючись не таку вже й велику, скоріше навіть невелику, кімнату, в якій ми жили; розгледів найменшу шпаринку на побіленій мамою стелі, кожну волосинку, що залишилась від маминої щітки і кожну найменшу нерозтерту грудочку глини чи крейди на її поверхні.
Нітрохи не дивуючись своєму раптовому польотові, я облетів усю кімнату і не бажаючи будити батьків лише через цей свій політ, не вбачаючи вже в цьому ніякої дивини і ставши переконаним, що тепер так буде завжди, я раптом розтанув у повітрі, як тане легенький димок від батькової цигарки і знову міцно заснув під своєю затишною ковдрою.

...Настав гарний суботній червневий ранок. Прокинувшись, я лише на хвилину затримався в ліжку і, потягуючись, згадав про свій політ. Було і дивно, і трохи радісно від передчуття чогось нового, незвіданого, такого, що відкривається перед тобою ось прямо зараз, прямо на очах.
Сяк-так вдягнувшись, я вийшов з кімнати. Батько збирався на службу і саме торохтів своєю бритвою в пластмасовому стаканчику з гарячою водою, збиваючи таким чином поголену щетину. Стоячи поряд з ним і спостерігаючи, як він голиться, я зізнався:
– А я сьогодні літав, – і лише задля того, щоб це не виглядало як брехня чи вигадка, додав: – Мабуть, уві сні.
Батько, піднявши голову та дряпаючи бритвою свою засмаглу шию, не виявив ніякого здивування від моїх слів і з легкою натугою, бо був дуже зосередженим, промовив:
– Це добре. Літаєш – значить ростеш.
І, провівши рукою по виголеній місцині, аби перевірити, чи не залишилось, бува, там ще якого острівця щетини, додав:
– Я теж літав уві сні, коли був таким, як ти.
Ось! Хай і уві сні все це відбувалось, але ж, виявляється, це дійсно звична справа для кожної людини і якщо я теж почав літати, то, певно, вже досить скоро стану дорослим.
– А ти і тепер літаєш? – з надією спитав я.
– Ні, тільки тоді, як був малим. Кажу ж тобі – це така прикмета: якщо уві сні літаєш, значить ростеш.
Трохи помовчавши, бо саме закінчував голити щоку під лівим вухом, батько звичайним буденним голосом додав:
– Завтра поїдемо на Десну – треба до пасіки навідатись. Хочеш?
Хто б же ж такого не хотів?! Від почутого я весь день не ходив, а, здавалось, літав. За нашою хатою, в саду, є маленький лужок із зеленою-презеленою травичкою, ніжною та шовковистою. Ми звемо її точком. З весни на точку стоять наші вулики, бо те місце, де вулики стоять, якраз і зветься точок. Та як відцвітають сади, то вулики перевозять на луг або в поле. Там наші бджоли збирають мед з квітів. Тоді батько на своєму веломоторі частенько їздить на пасіку, бо за бджолою око та й око потрібне. Позаторік, як я був ще зовсім малим, а мамі лікар у лікарні вирізав апендицит, то на мої постійні запитання, де це поділась наша мама, батько незворушно відповідав: „ На пасіці бджоли колише“.
Мені хоч і було трохи сумно і не уявлялось як це можна такі маленькі бджоли колисати, але я тоді був ще зовсім малим та дурним, всьому вірив і вдруге того дня до тата з таким запитанням не чіплявся. Я все уявляв собі та уявляв, як воно таке може бути, – колисати бджоли, – і ніяк уявити не міг, і ото доки сушив собі голову над цією заковикою, батько встигав зайнятись своїми справами.
До цього дня мені ще жодного разу не довелося побувати на пасіці, коли вона стоїть не вдома, тож про таку розвагу я навіть і не мріяв.
Звичний для мене світ, де я почуваюсь як риба у воді, складається з нашої садиби, частини вулиці від нашого двору до двору мого друга – Сашка Журавльова та ще пастовника – чималенького вигону-лужка , що розпростерся в низинці між людськими городами нашої і сусідньої вулиць, порослого високою, нам по пояс, густою зеленою травою та рядком вербових кущів посередині, які неначе ділять його навпіл. Нашого світу нам цілком вистачає, аби знайти собі заняття по душі і не нудьгувати, але поїхати завтра на пасіку, що стоїть бозна-де, аж на самій Десні, то вже таке везіння і така радість, які, можливо, тільки один раз в житті і випадають. От неспроста ж я літав уві сні!
Десна! Жодного разу не доводилось мені на ній бувати, але хто ж не чув цього слова? З Десни рибалки привозять широчезних, немов ота кришка від виварки, лящів, або сомів, завбільшки з доброго дядька, які можуть і живого гусака проковтнути. Коли на Десні весною рушає з місця лід, то гримить і гуркоче на весь білий світ, дарма що до неї бозна як далеко, так далеко, що мені навіть уявити це важко. Там інший світ, невідомий, таємничий, світ дорослих чоловіків, там.. ну... там немає місця дитячим забавкам, от!
Десна! Тільки почуєш це слово – враз стрепенешся: про що там говорять?
Слово, яке повагу одразу викликає і, хоча коротке, але й широке та просторе водночас; світле, неначе синє небо, але й яскраве, як веселка на ньому під час дощу; хоча і не дзвінке, але соковите та смачне: Десна!


...Як довго тягнеться час! Сьогодні неділя і свято – Трійця, а вчора, збираючись на службу, батько сказав, що на Трійцю поїдемо на пасіку! А пасіка ж наша стоїть на Десні і їхати будемо підводою – через Короп, потім лугом, поміж озер, аж до Десни. Про дорогу я вивідав учора в діда, хоча, по правді, не дуже що й зрозумів з його розповіді. Ми з ним тоді довгенько готувались до Зеленої неділі: дід приніс із лугу цілий сніп яюру-лепехи і ми тим яюром встелили всю хату, а потім ще ходили ламати клечення і тим клеченням – кленовими і липовими гілочками з зеленими листочками, – прикрашали хвіртку та ворота, а потім ще й двері в хаті, в сараї, в клуні та погребі. І в дворі, і в хаті від цього стало весело та святково, особливо в хаті, де, тільки-но зайдеш, відразу чути такий свіжий, з прохолодою, запах світло-зеленого яюру; навіть дихається тепер якось по-особливому легко. Мама зранку вже встигла збігати на базар і готується до нашої мандрівки, а батька все нема та й нема. Батько служить в пожежній частині, раз на чотири доби вдягає синю військову форму з трьома трикутниками в петлицях, підперезується широким та товстим шкіряним ременем і в кашкеті, воєнній формі та чоботях, високий і міцний, виглядає справжнім військовим. Хоча на батьковій службі є цілих два пожежні автомобілі, якими гасять пожежі, проте на хазяйстві мають ще й коня, списаного в якомусь колгоспі, бо підупав на ноги, але цілком придатного для неважких господарських робіт. Бозна, як звали того коня змалечку, але пожежники нарекли його дивним іменем – Блюма. Тож сьогодні гнідий, з темною гривою Блюма повезе нас на пасіку. Вночі я погано спав – все марилась майбутня подорож. Я ворочався та й ворочався на своєму дивані, ніяк не міг заснути – не давала спокою мені Десна, якої я ще жодного разу не бачив, але лише одна тільки назва якої викликала у мене захват та трепет: уявлявся мені якийсь незвіданий, таємничий та незрозуміло привабливий світ, повний пригод, небачених див і ще чогось невимовно захопливого, що так притягує до себе кожного хлопчака – майбутнього чоловіка.
Як поволі плине час! Годинник із зозулькою, котрий висить у великій кімнаті, де сплять дід з бабою, показує восьму ранку; я в своїй уяві чую, як ревуть машини в пожежні – це одна зміна передає їх іншій; уже й пів-на-дев’яту, а батька ще нема. Я вже сам не свій – раз по раз виглядаю за хвіртку та дарма – вулиця пуста. Знову забіг у хату: велика стрілка переповзла трохи вгору, показує вже мало не дев’яту годину. Ну де оце можна їздити?! Майже в розпачі подався в садок.
За хатою, під ринвою, якою в дощ стікає з даху вода, стоїть велика, лише трохи нижча від мене, дубова діжка, повна води. Ще жодного разу не бачив я, щоб вона була пустою – її тримаємо на випадок пожежі, в ній завжди води по самі вінця і живуть малесенькі пуголовки, схожі на живі коми або на чорне просяне зернятко з роздвоєним хвостиком. З тих пуголовків, каже батько, народжуються комарики. Вода в діжці знизу холодна, а вгорі тепла і пуголовки тримаються теплого верху: щільно усіявши поверхню, гріються на сонечку. Варто лише наблизитись до діжки, як вони кидаються навтьоки і тоді поверхня вся мережиться, неначе сипонули по ній маком. Діжка має свій, особливий запах – сирого дубового дерева, застояної води і ще чогось, – мабуть пуголовків, які невідомо як в неї потрапляють і невідомо чим харчуються.
Тьопнувши по воді рукою, сам не знаю для чого, подався до клуні – аби тільки згаяти час. Довга, висока наша клуня вкрита соломою, стіни її зроблені з товстих дощок, які вставлені у видовбані в дубових стовпах канавки, солом’яний дах виглядає вищим, ніж стіни, через що здається, неначе це він своєю вагою втиснув їх у землю. Клуня і зовні має вигляд таємничий та похмурий, а варто лише прочинити важкі ворота, то і взагалі стає трохи лячно: тільки й дивись, щоб бува з її глибини не наскочила на тебе якась потороча. Але то я раніше боявся, коли був ще зовсім малим та й то лише доти, доки очі звикали до темряви. У клуні прохолодно, раніше тут тримали збіжжя, а на вишках під самим дахом – сіно корові на зиму. Та корову давно, років з п’ять, як продали і тепер сюди зноситься все, що в хазяйстві не потрібне, а викинути геть не піднімається рука. Тут стоять якісь діжки, купкою покладена цегла, тьмяно виблискує оцинкованим боком, чекаючи свого часу, наша медогонка, попід стіною вишикувались вила, граблі, лопати, а там далі, в темряві, вже й не добереш до пуття, що воно таке наставлене та накладене.
Якось батько розповів мені, що одразу після війни знайшов він у нашій клуні(!), під цеглиною(!!), справжній німецький тесак, – такий великий кинджал, а на ньому був намальований череп з кістками та надпис „Аллес унд Дойчланд“. З того часу і не дає мені спокою клуня: а раптом і мені повезе, і я щось таке знайду, може навіть і не тесак, а пістолет, або справжнісінький автомат! От тоді вже настріляємось із Сашком вволю!
Тому час від часу я, зайшовши до клуні, то розгрібаю на земляній долівці залишки прілого, перетертого на труху сіна, то перевертаю цеглини, які там лежать, але все марно. Коли мене за цим заняттям застає дід, він тільки знічев’я рукою маше: „ Пусте се! Коли те було...”. Але я все ж вірю в своє щастя. От і зараз, аби згаяти час, попорпаюся в отому, найтемнішому, кутку. До нього ще не дійшли мої руки, та й моторошно трохи...
Я вже набираюсь духу, аби розпочати пошуки, коли раптом краєм вуха чую скрипіння воза за хвірткою, а потім і брязкіт її клямки.
– Батько! – і я прожогом вискакую з клуні та щодуху мчу в двір.
Батько не один – у двір заходять вже тітка Шура, його сестра, дядько Левко, її чоловік, та Тася, моя двоюрідна сестра. Так ось чому батько затримався – заїжджав за ними на Клевеню. Це так їхній куток зветься – Клевеня. От ми з татом, мамою, дідом та бабою живемо на Кулях, а інші мої дід та баба живуть на Бору – там..., далеко-далеко, на іншому кінці Коропа, під самісіньким лісом.
– Їдемо?! – це я до батька.
– Який ти скорий, – посміхається він, – ось зараз перевдягнуся, поснідаємо з дядьком Левком, зберемось та й поїдемо.
Мама, поставивши для них на стіл сніданок, починає виносити з хати різні кошики із загорнутими в газетний папір харчами та складати їх на возі. Запряжений, але розгнузданий Блюма, натягуючи прив’язані до шули воріт віжки, апетитно хрумкає дивом вцілілим у погребі торішнім буряком. Віз, повний сіна, застелили великим полотняним рядном, посеред нього вже стоять рогозяні кошики з наїдками, а мені так кортить швидше поїхати, що я, не втримавшись від спокуси, здираюсь на воза, на самий передок і пробую взяти до рук віжки. Блюма собі хрумкає та хрумкає, довгим темним хвостом хвоськає себе на обидва боки, відганяючи набридливих мух, аж раптом, мабуть з досади на надто вже докучливу муху, помах хвоста виявляється сильнішим, через що якоюсь прядкою дістається і мені, прямісінько по лівій щоці та губах. Біль такий різкий та пекучий, що аж сльози навернулись і я, схопившись рукою за обличчя, відсахуюсь подалі від хвоста, вглиб воза. Враз пропав мій запал і настрій зіпсувався – злізши з воза, повертаюсь у двір та намагаюсь нишком прослизнути в хату.
Від маминого пильного ока не сховаєшся ніде, бо відразу ж чую:
– О, а це що таке?
– Мабуть, від Блюми отримав, – посміхається батько, а я вже відчуваю, як підпухла ліва сторона губ та горить щока, проте скаржитись не збираюсь, ще, чого доброго, влетить мені нізащо і на пасіку не візьмуть.
Швидше б уже їхати! Так, дивись, незчуємось, коли й день мине. Але сказати про це вголос мені, малому, незручно і я, згоряючи від нетерпіння, не можу знайти собі місця, вештаюсь із хати у двір, з двору в хату. Ну чому дорослі нікуди не поспішають?!
Аж ось нарешті всі посідали на воза: батько спереду на ліву сторону, я за ним, трохи далі, щоб, бува, не дісталось знову хвостом, за мною – дядько Левко, а по правій стороні наше жіноцтво. Блюма вже загнузданий і віжки відв’язані.
– Н-но, Блюма, – тьопає віжками, ще й прицмокує, батько.
Рушили. Кінь наш підтюпцем котить воза, здіймаючи по вулиці легеньку куряву і ми все більше віддаляємось від нашого двору. Проминули вже і Федоренків двір з височезною вербою, на якій живуть чорні, завбільшки з мою долоню, рогаті жуки-олені, проїхали і Шамра, і Ворожбита, проїхавши ще трохи, звернули на вулицю Дружби, всю забудовану новими будинками, довгенько по ній їхали, аж доки не виїхали на незнайоме мені перехрестя.
– Оце тобі Михайлівка, – чую я від батька і розумію, що мова йде про назву тутешнього кутка.
Назустріч нам на велосипеді, з привязаними до нього довгими вудками, котить русявий повновидий та горбоносий дядько.
– Здоров, Мишко! – вітається батько. – Ну що, як справи?
– Двоїх вєзу, – з російською вимовою, явно задоволений, відповідає рибалка.
– Як там вода? Висока ще? – знову запитує батько.
– Помалу спадаєт.
Не дуже зрозумівши про що йде мова, я запитую:
– Тату, а чому це – Михайлівка? Бо тут одні Михайли живуть?
– Ні. Церква раніше стояла, Михайлівська. Тому і куток так назвали.
– А куди ж вона поділась? – роззираюсь на всі боки.
– Давно, ще перед війною, комсомольці розібрали.
– Навіщо?
– Спитай ти в них: навіщо? Співали „Вєсь мір насілья ми разрушим” та й розібрали дощенту. Височезна церква була; памятаю, як десь тут лежало багато дубових колод з неї, – показує батько рукою і продовжує:
– Хотіли комсомольці навчитись будувати. Заведуть, бувало: „Ми наш, ми новий мір построїм”, колоди ті почали обтісувати, мовляв, треба ж на чомусь вчитись. Погрались кілька днів та й покинули, не по їхніх зубах виявився той дуб. Он там стояла церква... Н-но, Блюма! – батько підганяє коня віжками.
Тим часом наша підвода в’їхала у вузеньку вуличку, яка майже одразу круто пішла вниз під гору, батько, відкинувшись назад, натягнув добре віжки, аби Блюма не поніс бува нашого воза, а перед моїми очима раптом виник неозорий зелений простір з мальовничо розкиданими темно-зеленими купами кущів та виблискуючими проти сонця смужками синьої води, котрі неначе магнітом притягували мій погляд.
– Ото Десна?! – в захопленні вигукую я, навіть не зосередившись поглядом на одному якомусь місці.
Батько, попускаючи вже віжки і, мабуть, не зовсім мене зрозумівши, каже:
– Ні, то Коноплянка. А Десна – он там, бачиш верби стіною стоять? Я й не помітив одразу, що там, ген-ген на видноколі, вправо і вліво, наскільки око бачить, стоїть, неначе в легкому тумані, сизувато-зелена стіна дерев. Це ж як далеко! Та ми й до вечора туди не доїдемо...
А віз наш тим часом, скотившись під гору, вже з’їхав на зелений луг, зправа підпертий лісом і вузенькою річечкою, зате зліва – безкраїй та неозорий. Береги річечки, та й вона сама, всіяні гусячими та качиними виводками; зліва, попід горою, з якої ми щойно з’їхали, пасеться стадо корів, а попереду, подалі від нас, видно ще одне, набагато більше стадо.
– А це яка річка? – запитую я.
– Це Доліне, – каже батько. – Раніше, мабуть, річка була, а зараз так, вважай, велика калюжа, гусячий рай.
– Калюжа? – в моєму голосі недовіра та розчарування.
– Ну, озерце.
– А чому не річка?
– Бо течії немає. У річці вода тече, а в озері – стоїть.
– А це ж ліс? – я показую рукою на дерева, що ростуть на протилежному березі Доліного.
– Вільшняк, – каже батько і я розумію, що ні, не ліс, а щось таке... Одним словом, „вільшняк”.
Доліне круто повертає від вільшняка вліво і несподівано обривається. Колія тут чомусь розквашена, Блюма з натугою тягне воза, копита його чвакають в багнюці, дорога услід за Доліним звертає вліво, а направо від неї, там, де озерце закінчується, відходить ще одна, прямісінько до далекої стіни дерев на видноколі.
– Нам же туди! – хвилююсь я, показуючи рукою на сизо-зелену стіну.
– Об’їхати треба, – заперечує батько. – Там Коноплянка, Хлопчаче.
– Що хлопчаче? – дивуюсь я.
– На Коноплянці, на озері, місце таке, Хлопчаче зветься. Там зазвичай хлопці купаються , в воду пірнають, бо глибоко. А отам – Дівчаче, там для дівчат купальня, бо набагато мілкіше.
Я намагаюсь розгледіти де ж воно, те озеро, та дарма, з воза води мені не видно; хоч як не вдивляюсь, нічого, окрім рівного лугу не бачу
– Дивись, – показує батько, – онде рибалка йде. Ото там Коноплянка.
І я раптом помічаю, глянувши в напрямку батькової витягненої руки, як немов із під землі виростає постать рибалки з вудкою, що прямує в той же бік, куди їдемо ми. Тепер вже і я починаю відрізняти на рівній одноманітно зеленій поверхні лугу якусь темнішу смугу, а вдивившись в неї, розумію, що то мені видно протилежний берег Коноплянки, самої ж води з воза і не побачиш зовсім.
Тим часом наша підвода опинилась вже біля великого стада корів, які перегородили нам дорогу і, не звертаючи ані на нас, ані на Блюму жодної уваги, пасуться або переходять дорогу, котрою ми їдемо. А то ще стане якась прямо перед нами і ди-и-ви-ть-ся великими своїми очима, немовби нас і взагалі немає, немовби і ми – не ми, а пусте якесь місце. Блюма навіть зупинився і батькові довелося встати з воза та ляснути кількох з них пугою. Їхати через те стадо було трохи лячно і наші жінки почали підбирати на воза ноги та погейкувати на них:
– Гей!
– Гиля!
– Ану, пішла!
Нарешті ми таки пробрались через стадо, дорога звернула ліворуч, потім праворуч, знову стала розквашеною, як біля Доліного; тепер і справа, і зліва від нас я побачив воду.
– Ото, – батько киває головою праворуч, – Коноплянка, а зліва, – показує рукою, – Стара Коноплянка.
– Чому Коноплянка?
– Коноплі тут колись мочили, – озивається дядько Левко.
– Коноплі? А навіщо?
– Мочили, потім тіпали, волокна вибирали, сукали з них нитки та ткали полотно – пояснює він.
Доки я міркую над почутим, батько натягує праву віжку і Блюма звертає з виїждженої дороги праворуч. Обігнувши Коноплянку, ми котимо тепер по її високому протилежному березі і звідси мені добре видно озеро. Воно неначе величезна синя буква „Т”. Проїхавши вздовж ніжки та обігнувши зліва перекладину, наша підвода простує якраз понад серединою букви. За Коноплянкою луг зовсім інший – висока, врівень з нашим возом, трава, скрізь, куди не кинеш оком – щось квітне: і білим, і жовтим, і червоним, і синім кольорами. Вітерець час від часу гонить лугом строкаті хвилі і тоді навіть дихати стає важко від п’янкого аромату, а саме повітря видається таким густим, що його неначе п’єш, а не вдихаєш. Вражений побаченим, я надовго замовкаю, тільки раз по раз роззираюсь на всі боки. Раптом зліва помічаю завсім маленьке кругле озерце, геть усе встелене великими білими квітами. Їх так багато, що вода поміж них ледь вгадується, вони навіть закривають собою зелене латаття.
Я встаю на возі, тримаючись за батькове плече, аби краще роздивитись те озерце, коли раптом з його поверхні злітає два чималеньких птахи.
– Бачиш, то – качки, – батько проводжає птахів поглядом. – Подались, мабуть, на Коваленчиху.
У нас вдома теж є качки, проте щоб вони літали, – такого я ще не бачив.
– То дикі качки, – пояснює батько. – Свійські не літають, а дикі – ого! На зиму в Африку перелітають.
– Де слони?
– Туди. Н-но, Блюма!
Дорога , якою ми їдемо, не зовсім на дорогу і схожа: однією стороною віз котиться по вузенькій рівнесенькій стежечці, що виглядає неначе асфальтова, а другим боком – просто по витоптаній у траві колії; видно, що подеколи тут ще хтось крім нас їздить возом.
– Це рибалки велосипедами так стежку вкатали, – батько неначе читає мої думки. – Тепер вона нас до самої Десни приведе.
Поглянувши вперед, я помічаю, що сизо-зелена стіна дерев, яка від Доліного видавалась мені дуже далекою, значно поближчала і набула вже звичайного зеленого кольору, але все одно, до неї ще дуже далеко. Озирнувшись, я бачу на видноколі, в тій стороні, звідки ми їхали, купол церкви, що синіє над деревами та біленькі хатки поміж ними. А навколо лише зелений простір, багатобарвний килим, що колишеться під вітром і виблиски води під сонячними променями, якої стає дедалі більше...
Сонце піднялось вже височенько і нам, мабуть, було б дуже жарко, якби не вітерець, що здуває з нас спеку. На небі почали з’являтись білі, схожі на перини, чи подушки, хмарки, і я, певно, вперше в своєму житті, в захопленні спостерігаю за красою природи: і за цими хмарками на блакитному небі, і за переливами квітучого різнотрав’я, і за темно-зеленими купами кущів та дерев, що вимальовуються тепер попереду нас на видноколі.
Щось незрозуміле бентежить мою малу душу, заполонило її і підносить над землею, а вона, зраділа та зачарована, ширяє в небаченому досі просторі разом з отими сіренькими, схожими на ластівок, пташками, котрі носяться в повітрі і пронизливо сюрчать.

Стільки небаченого раніше, стільки вражень вихлюпнулось на мене за такий короткий час, за один лише початок дня, і через це раптом прокинулась в мені цікавість до навколишнього світу: звичайного та буденного, коли знайомишся спочатку з чимось одним, потім вже, поступово, – з іншим, але такого чудесного, коли він відкривається перед тобою весь одразу, у всій своїй неозорості та неосяжності.
Я кручу головою на всі боки, намагаючись нічого не пропустити, все побачити. Скрізь буяють квіти: зовсім простенькі, не пишні, але їх стільки, різних-різних, що їм тісно навіть на цьому нескінченному лузі і вони губляться, зливаючись в одне багатоколірне безмежжя десь там, на краю видимого мною світу. То ближче, то далі виблискує синя вода і там, де вона є, там і трава вища, і квітів більше і птахи співають голосніше. Пташиний спів лине звідусіль – від води, з густої трави обабіч дороги, з повітря. А це прямо над нами якась пташина зависла , неначе привязана на невидимому мотузочку і дзюрчить яскравим соковитим дзвіночком; із землі їй підспівують коники та інші, нечувані раніше мною комахи; щось побігло від нас убік, колихаючи густу траву, на кожній стеблині якої, здається мені, хтось сидить; кілька бджіл (чи не наші, бува?) промайнули в повітрі, і – о! – жаби вибухають хором в заповненому водою видолинку, а там далі, де знову виблискує вода, там хтось завів скрипуче:„ Дир-р! Дир-р!” і, як це не дивно, але вони, всі в купі, не заважають одне одному, навпаки, всім своїм співом неначе закликають нас: „ Нумо ж, чого ви мовчите?! Приєднуйтесь!” Я б і заспівав, якби хто навчив, та ніхто, здається мені, і уваги не звертає на те, що робиться довкола. Скільки разів помічав я, якими лінивими та байдужими бувають дорослі... Ех!
Зліва перед нашими очима відкривається ще одне озеро, вигнуте, немов шабля, наполовину заросле лататтям та якимись круглими гладенькими стрілами з китичкою на кінці кожної.
– Це ось – Човник, – розповідає мені батько. Гарне раніше озеро було, а тепер, бачиш, – ситняком заростає.
А я раптом помічаю, як в густій траві біля смуги отого темно-зеленого ситняку, що відділяє воду від похилого берега, ходить добре знайомий мені птах – білий, довгошиїй, з чорними крилами і хоча він майже як я заввишки, але з високої трави виглядає лише одна голова на довгій шиї.
– Гайстер! Гайстер! – в захваті, що перший це угледів, лементую я і птах, очевидно, злякавшись мого крику, важко підіймається в повітря, якийсь час летить низько над водою, потім перестає махати крилами, завертає до берега і, виставивши вперед себе довгі ноги, опускається в траву, подалі від нас.
Ми вже давненько їдемо лугом і стає помітно, як ще більше наблизилась до нас стіна верб на видноколі. Я навіть уявити собі не міг всього, що побачив на лузі, а це ж лише тільки дорога до Десни! Перед нами все стелиться безкінечний, здається мені, заквітчаний барвистий луг, вкритий густою зеленою травою, а там, куди ми прямуємо, він неначе впирається в оту стіну з височенних верб, за якою вже нічого не видно, і таке враження, що там далі нічого вже й нема. Я не можу збагнути: де ж Десна – чи до верб, чи в тих вербах, чи за ними, але запитати ніяк не зберусь, настільки багато нового та цікавого відкривається перед моїми очима і все хочеться побачити, і нічого не пропустити...
Знову перед нами немов з-під землі виникає ще одне озеро, зовсім вузеньке, але довге, покручене, геть поросле на обидва боки від нас лататтям, і стежка, якою ми їхали, збігає похилим, виїждженим спуском прямо до відкритої води і в воді зникає, потім з’являється аж на другому боці озера та, немов би нічого й не трапилось, мандрує собі далі лугом, тримаючи все один і той же напрямок – до стіни з високих верб, які видаються вже зовсім поряд і скоро, здається мені, закриють півнеба.
– Ну от і Філонів бродок. Як на той бік переберемось, то вважай, що до Десни можна буде й шапкою докинути.
Перед самою водою дядько Левко та жіноча наша половина позлазили з воза, аби Блюмі було легше тягти воза і розбувшись та піднявши спідниці вище колін, а дядько Левко засукавши холоші штанів, побрели, забираючи лівіше, бо там, вочевидь, було мілкіше. Ми ж з батьком залишились на возі і Блюма потихеньку побрів у воду, а зайшовши до середини броду, раптом зупинився, опустив голову до самої води та голосно дмухнувши на неї, з насолодою почав пити. Батько не підганяє його і я з воза добре бачу чисте піщане дно, сіреньких рибок, які розбігаються на всі боки від воза; коли раптом, – я навіть здригнувся від несподіванки, – щось як лясне по воді в лататті правіше від нас, аж бризки полетіли на всі боки і вода завирувала!
– Ач, щука полює, – незворушно озвався батько, – от тобі й бродок. Води по коліно, а щука і тут стоїть. Ми малечу налякали, то вона й перестріла її в лататті.
Блюма напившись, добре напружується, перш ніж зрушити воза з місця, та все-таки витягує його з води, подолавши брід; дорога вже пішла в гору і ми піднімаємось знову на рівний луг, де чекають на нас, обтираючи об траву мокрі ноги, наші жінки та дядько Левко.
Всі посідали на воза, жваво обговорюючи полювання щуки та роблячи здогадки скільки б вона могла заважити: кілограм, чи, можливо, і всі два.
Слухаючи про щуку, я якось і не помічаю, що верби опинилися зовсім близько і, поглянувши вперед, раптом бачу, що між лугом та вербами є якась, начебто, прірва; правіше від нас вона закрита густим верболозом, зате зліва добре видно, як вона вигинається неначе велетенська підкова, або як дуга, в яку запряжений наш Блюма, а прямо перед нами мені через коня нічого не видно. Ми підїжджаємо до цієї дуги посередині; десь далеко, на обох її кінцях, зненацька щось зблиснуло синім, напрочуд свіжим кольором, як блищить вода в озерах, котрі ми вже бачили на лузі; я ще не встигаю зрозуміти, що то воно таке, як батько простягає вперед руку:
– Хотів бачити Десну? Ось вона!
Все ще не розуміючи про що це він каже, я спинаюсь на возі на рівні ноги, тримаючись за батькові плечі, і, глянувши вперед, вмить бачу перед собою, як та прірва, що дотепер розділяла луг та стіну верб, виявилася вся заповнена водою і води в ній стільки, скільки я ще жодного разу у своєму житті не бачив, та що там не бачив, навіть уявити собі не міг, що її може стільки бути.
Блюма, керований батьковою рукою, під’їхавши до самої прірви, повертає ліворуч, наша підвода котиться прямісінько понад Десною, а мені від побаченого перехоплює подих.
Десна! – ось вона виявляється, яка: вигнулась привітно велетенською дугою прямо до наших ніг, така широка, що в ній відбилося мало не півнеба разом з легкими хмаринками, і вода в ній – сріблясто-синя, виграє блискітками сонячних променів, мерехтить легенькими хвильками, що здіймає на її поверхні пустотливий вітерець; а там, попід берегами, де нависають кущі і дерева, куди не дістає подих вітру та не зазирнуло ще сонечко, – там вона темно-зелена, непорушна, немов вилита із пляшчаного скла.
Береги з нашого боку високі, круті, неначе справді прірва; правіше – піщанисті, а чим далі лівіше – з глини, голі; лише де-не-де ростуть на них кущики трави; зате на обох кінцях деснянської дуги – суцільні зелені хащі, не видно їм кінця-краю: все кущі та кущі, а поміж ними височенні дерева мало не дістають неба, а над деревами птахи кружляють, а в тих хащах, мабуть, повно звірів...
Зате протилежний берег – низенький, дуже пологий, привітно манить око жовтим пісочком, за яким протягнулась смужка ніжно-зеленої травички, так і хочеться пробігтись по ній босоніж; за травичкою піднімаються кучеряві густі кущі верболозу, а за ними, здається мені, підпирає саме небо ота стіна височенних верб, що вишикувались вздовж всього протилежного похилого берега і яку ми бачили так далеко, і так довго до неї їхали.
Раптом неначе якийсь велетень пожбурив у воду біля протилежного берега цілу брилу: вибухнула вода, бризки піднялись високо, хвилі покотились від того місця на всі сторони і знову все стихло.
– Що то таке?! – з тривогою запитую я в батька.
– Сом, мабуть, полює, або щука велика, – батько і сам з цікавістю поглядає на протилежний берег.
І всі на возі, одразу пожвавішавши, говорять про те, яка велика риба водиться в Десні і які є в Коропі рибалки, скільки багато і якої ловлять вони риби.

[SL]

Я знову встаю на возі, щоб подивитись, чи не побачу я часом того сома, але батькова рука змушує мене сісти, якраз саме вчасно, бо підвода наша смикнулась, скотилась у вузенький глибокий видолинок, тут же піднялась вгору, потім знову скотилась в наступний, потім в ще один, неначе ми не на возі їдемо, а розколихуємось на величезній гойдалці, проїхала вузеньку смужку кущів та невисоких дерев, що ростуть по дну останнього видолинка і тут ми потрапили на невеличкий луг. Він, безперечно, набагато більший від нашого пастовника, більший навіть від двох пастовників, разом узятих, але він не такий безмежний, яким ми щойно їхали. З трьох боків його оточили верболози, а з четвертого, справа від нас, Десна відокремила його від решти світу, через що місцина видалась мені такою затишною та домашньою, неначе я знав її все життя.
Ми вже давненько їдемо лугом і стає помітно, як ще більше наблизилась до нас стіна верб на видноколі. Я навіть уявити собі не міг всього, що побачив на лузі, а це ж лише тільки дорога до Десни! Перед нами все стелиться безкінечний, здається мені, заквітчаний барвистий луг, вкритий густою зеленою травою, а там, куди ми прямуємо, він неначе впирається в оту стіну з височенних верб, за якою вже нічого не видно, і таке враження, що там далі нічого вже й нема. Я не можу збагнути: де ж Десна – чи до верб, чи в тих вербах, чи за ними, але запитати ніяк не зберусь, настільки багато нового та цікавого відкривається перед моїми очима і все хочеться побачити, і нічого не пропустити...
Знову перед нами немов з-під землі виникає ще одне озеро, зовсім вузеньке, але довге, покручене, геть поросле на обидва боки від нас лататтям, і стежка, якою ми їхали, збігає похилим, виїждженим спуском прямо до відкритої води і в воді зникає, потім з’являється аж на другому боці озера та, немов би нічого й не трапилось, мандрує собі далі лугом, тримаючи все один і той же напрямок – до стіни з високих верб, які видаються вже зовсім поряд і скоро, здається мені, закриють півнеба.
– Ну от і Філонів бродок. Як на той бік переберемось, то вважай, що до Десни можна буде й шапкою докинути.
Перед самою водою дядько Левко та жіноча наша половина позлазили з воза, аби Блюмі було легше тягти воза і розбувшись та піднявши спідниці вище колін, а дядько Левко засукавши холоші штанів, побрели, забираючи лівіше, бо там, вочевидь, було мілкіше. Ми ж з батьком залишились на возі і Блюма потихеньку побрів у воду, а зайшовши до середини броду, раптом зупинився, опустив голову до самої води та голосно дмухнувши на неї, з насолодою почав пити. Батько не підганяє його і я з воза добре бачу чисте піщане дно, сіреньких рибок, які розбігаються на всі боки від воза; коли раптом, – я навіть здригнувся від несподіванки, – щось як лясне по воді в лататті правіше від нас, аж бризки полетіли на всі боки і вода завирувала!
– Ач, щука полює, – незворушно озвався батько, – от тобі й бродок. Води по коліно, а щука і тут стоїть. Ми малечу налякали, то вона й перестріла її в лататті.
Блюма напившись, добре напружується, перш ніж зрушити воза з місця, та все-таки витягує його з води, подолавши брід; дорога вже пішла в гору і ми піднімаємось знову на рівний луг, де чекають на нас, обтираючи об траву мокрі ноги, наші жінки та дядько Левко.
Всі посідали на воза, жваво обговорюючи полювання щуки та роблячи здогадки скільки б вона могла заважити: кілограм, чи, можливо, і всі два.
Слухаючи про щуку, я якось і не помічаю, що верби опинилися зовсім близько і, поглянувши вперед, раптом бачу, що між лугом та вербами є якась, начебто, прірва; правіше від нас вона закрита густим верболозом, зате зліва добре видно, як вона вигинається неначе велетенська підкова, або як дуга, в яку запряжений наш Блюма, а прямо перед нами мені через коня нічого не видно. Ми підїжджаємо до цієї дуги посередині; десь далеко, на обох її кінцях, зненацька щось зблиснуло синім, напрочуд свіжим кольором, як блищить вода в озерах, котрі ми вже бачили на лузі; я ще не встигаю зрозуміти, що то воно таке, як батько простягає вперед руку:
– Хотів бачити Десну? Ось вона!
Все ще не розуміючи про що це він каже, я спинаюсь на возі на рівні ноги, тримаючись за батькові плечі, і, глянувши вперед, вмить бачу перед собою, як та прірва, що дотепер розділяла луг та стіну верб, виявилася вся заповнена водою і води в ній стільки, скільки я ще жодного разу у своєму житті не бачив, та що там не бачив, навіть уявити собі не міг, що її може стільки бути.
Блюма, керований батьковою рукою, під’їхавши до самої прірви, повертає ліворуч, наша підвода котиться прямісінько понад Десною, а мені від побаченого перехоплює подих.
Десна! – ось вона виявляється, яка: вигнулась привітно велетенською дугою прямо до наших ніг, така широка, що в ній відбилося мало не півнеба разом з легкими хмаринками, і вода в ній – сріблясто-синя, виграє блискітками сонячних променів, мерехтить легенькими хвильками, що здіймає на її поверхні пустотливий вітерець; а там, попід берегами, де нависають кущі і дерева, куди не дістає подих вітру та не зазирнуло ще сонечко, – там вона темно-зелена, непорушна, немов вилита із пляшчаного скла.
Береги з нашого боку високі, круті, неначе справді прірва; правіше – піщанисті, а чим далі лівіше – з глини, голі; лише де-не-де ростуть на них кущики трави; зате на обох кінцях деснянської дуги – суцільні зелені хащі, не видно їм кінця-краю: все кущі та кущі, а поміж ними височенні дерева мало не дістають неба, а над деревами птахи кружляють, а в тих хащах, мабуть, повно звірів...
Зате протилежний берег – низенький, дуже пологий, привітно манить око жовтим пісочком, за яким протягнулась смужка ніжно-зеленої травички, так і хочеться пробігтись по ній босоніж; за травичкою піднімаються кучеряві густі кущі верболозу, а за ними, здається мені, підпирає саме небо ота стіна височенних верб, що вишикувались вздовж всього протилежного похилого берега і яку ми бачили так далеко, і так довго до неї їхали.
Раптом неначе якийсь велетень пожбурив у воду біля протилежного берега цілу брилу: вибухнула вода, бризки піднялись високо, хвилі покотились від того місця на всі сторони і знову все стихло.
– Що то таке?! – з тривогою запитую я в батька.
– Сом, мабуть, полює, або щука велика, – батько і сам з цікавістю поглядає на протилежний берег.
І всі на возі, одразу пожвавішавши, говорять про те, яка велика риба водиться в Десні і які є в Коропі рибалки, скільки багато і якої ловлять вони риби.
Я знову встаю на возі, щоб подивитись, чи не побачу я часом того сома, але батькова рука змушує мене сісти, якраз саме вчасно, бо підвода наша смикнулась, скотилась у вузенький глибокий видолинок, тут же піднялась вгору, потім знову скотилась в наступний, потім в ще один, неначе ми не на возі їдемо, а розколихуємось на величезній гойдалці, проїхала вузеньку смужку кущів та невисоких дерев, що ростуть по дну останнього видолинка і тут ми потрапили на невеличкий луг. Він, безперечно, набагато більший від нашого пастовника, більший навіть від двох пастовників, разом узятих, але він не такий безмежний, яким ми щойно їхали. З трьох боків його оточили верболози, а з четвертого, справа від нас, Десна відокремила його від решти світу, через що місцина видалась мені такою затишною та домашньою, неначе я знав її все життя.
Майже проїхавши цей маленький луг з одного його кінця в інший, ми звертаємо вліво від Десни і я бачу, як в, здавалось мені, суцільних хащах верболозу відкривається раптом неширока, вужча навіть від нашої вулиці, але довга прогалина і там, далі в ній, видно два ряди вуликів на обидва боки та маленьку, знайому мені, зелену хатку. Я знаю, ту хатку батько сам зробив колись із тоненької фанери, аби вона була легкою; всю осінь та зиму вона лежить, розібрана, у нас в клуні, а коли пасіку вивозять куди-небудь, з нею мандрує і зелена хатка, аби слугувати пасічникам за житло.
На пасіці стоять не лише наші вулики, а й ще трьох батькових друзів – братів Гузьків: дядька Василя та дядька Дмитра і ще їхнього двоюрідного брата Михайла, найстаршого з усіх, який втратив на війні руку і якого з повагою звуть Капітаном.
На пасіці хтось хазяйнує; почувши чи побачивши нас, знімає з голови чудернацького пасічницького бриля з сіткою, що повністю закривала йому обличчя, і прямує до нас – високий, повновидий.
„ Дядько Василь!” – пізнаю я його.
Батько, трохи не доїхавши до вуликів, зупиняє підводу; дядько Василь, підійшовши, здоровається з усіма і мені, як дорослому подає свою широченну, немов ведмежа лапа, долоню:
– Здоров був! По мед приїхав?
Щось не доберу, всерйоз він мені це каже, чи кепкує, тому вважаю за краще промовчати та підступити ближче до батька.
Так ось яка вона, пасіка на Десні! Немов зелена вулиця з двома рядами іграшкових хаток, що дивляться одна на одну льотками-віконцями, А дух тут який! Густий, застояний, дух воску та меду, запах бджолиний, який ні з чим не сплутаєш, гул в повітрі від працюючих бджілок, що невтомно снують до своїх вуликів та назад, до квітів. І все тут таке цікаве, незвичне, та що там незвичне, – небачене! Воно звалилось раптом на мене, засипало враженнями з головою і я борсаюсь в них, а їх все додається та додається...
Батько тим часом випрягає Блюму з воза і ми ведемо його „на пашу”, – назад, на оцей затишний луг, бо тут багато конюшини, яку так полюбляють коні. Зтриноживши коня, полишаємо його самого – він і без нас дасть собі раду, а нам треба до бджіл навідатись, бо, хоча і свято сьогодні, і працювати через це гріх, але ось-ось бджоли роїтись почнуть і тут проґавити ніяк не можна.

– От із бджолами упораємось, – каже батько, розпалюючи пасічницький димар, – підемо з тобою рибу на юшку ловити.
Рибу мені ще ніколи не доводилось ловити. Рибу то й рибу. Буде про що Сашкові розповісти.
Мама з тіткою Шурою і Тасею хазяйнують вже на всю котушку: в затінку під молоденькою вербою, в стороні від вуликів, розстелили ряднину і розкладають кошики. Дядько Василь з дядьком Левком прилягли біля них на травичку, розмовляють про щось своє: доросле, нудне.
Я намагаюсь спочатку бути біля батька, навіть бриля з сіткою випросив і вдягнув, але вулики зараз високі, нарощені магазинами, і мені нічого не видно, що в них робиться. Батько, знявши з вулика кришку та солом’яні мати, дмухає в нього своїм димарем, аби бджоли нас не покусали, Дим із вербового трухляка, що його батько поклав у димар, хоча і ріже мені часом очі, але має приємний і звичний для мене смак. Я прошу батька, аби й мені дав подмухати. Міх у димара завеликий для моїх рук, та я стараюсь зо всіх сил, хоча це в мене не дуже й виходить. Біля третього чи четвертого вулика це мені набридає і я тихенько – „хамуль-хамуль”, як каже наш дід, вшиваюсь, аби пошукати чогось цікавішого.
В зеленій хатинці, навіки пропахлій ароматами пасіки, видираюсь на неширокий топчан, застелений поверх старих солом’яних, з вуликів, матів, такими ж старими куфайками. Якийсь час я просто лежу, слухаючи, як вербові гілки шкреботять під вітром по залізній покрівлі. Дивно, але та гарячка, в якій перебував я з самого ранку вдома і те збудження, що панувало в мені всю довгу дорогу сюди, непомітно для мене самого кудись поділись, немов розтанули, поступившись місцем безтурботному спокою. Куфайки так смачно пахнуть воском, прополісом, медом, димом трухляка, що я, притулившись до них обличчям, з насолодою вбираю і вбираю в себе ці запахи та смаки, вбираю на все життя...
– Ось де наша пропажа! – Батьків голос немовби відсуває пелену, що непомітно коли і як встала перед моїми очима.
„Виходить, я задрімав” – спроквола, ліниво, вповзає думка: „І навіщо оце всі зібрались біля входу в хатинку? Чи не бачили, як людина спить?”.
Всі дивляться на мене, я – на всіх.
– Ти часом не захворів? – чую стурбований мамин голос.
– Ні-і, – здивовано протягую я.
– Ну, слава Богу! – це вже батько: – Пішли перекусимо, та треба ж по рибу йти.
За компанію з батьком я готовий і поїсти, хоча, наче ще й не голодний. Швиденько підкріпившись, ми збираємось до Десни.
– А ось ходімо зі мною, я тобі зараз щось покажу, – згадує батько і взявши мене за руку веде з пасіки далі по просіці, вглиб лугу.
Відійшовши зовсім недалеко, він показує на невисоку стару дуплясту вербу, що схилила віття до самої трави. На висоті батькового плеча я помічаю дивну річ – сіру, в світлу цяточку, немов мамин костюм, рукавичку, що причепилась до тоненької повислої вербової гілочки і погойдується під вітерцем. Вона не пласка, а немовби роздута зсередини і хоча відросток для великого пальця на кінці має круглу дірочку, вигляд у рукавички такий затишний, домашній, що мені захотілося доторкнутись до неї.
Батько підіймає мене і я тихенько торкаюсь пальцем рукавички. На дотик вона виявляється теплою та м’якою.
– Що це? – з подивом дивлюсь я на тата. Явно задоволений моїм здивуванням, батько відповідає:
– Гніздечко ремеза. Синичка є така – ремезом звуть, це вона такі гнізда робить. Мабуть, уже й пташенята є. Ось давай сядемо отам, в холодку та й подивимось, що воно буде.
І сівши віддалік на траву, ми починаємо спостерігати.
– А чому ремез? А хто її навчив?
– Ш-ш-ш...- Батько, приклавши палець до губ, показує мені очима в бік рукавички. Там, на сусідній гілці, я не одразу помічаю маленьку пташку, не жовто-чорну, як синичка, котрих чимало живе в дідовому садку, а білувато-сіру, неначе з чорною пов’язкою на очах та чорним хвостиком, котра тримає в своєму дзьобі щось чорненьке. Поозиравшись навкруги та з підозрою глянувши в наш бік, пташка раптом пурхнула до рукавички, на льоту вцілила прямісінько в дірочку на її великому пальці, так, що назовні залишився лише вузенький хвостик і ми почули, як з рукавички вибухнув хор писклявих голосів. Нарешті хвіст зовсім сховався в рукавичці, натомість за мить звідти визирнула пташчина голівка і, роззирнувшись довкола, ремез вилетів із гніздечка та й подався кудись далеко, мабуть, знову шукати поживу.
– Це мама?
– Не знаю.
– А чим вона їх годує?
– Жучками, комашками, гусінню... Сподобалось? – питає батько.
– Сподобалось –захоплено відповідаю, а самого так і тягне роздивитись оце потішне гніздечко та пташенят в ньому.
– Ходімо, не треба їх лякати, бо ремез покине гніздечко і пташенята помруть з голоду. Я тобі ще дещо покажу.
Ми йдемо далі, прогалина, в якій стоїть пасіка, закінчується і перед нами знову відкритий луг, проте він лише вліво від нас виглядає неозорою безмежністю, а ось прямо перед нами і правіше, зовсім недалеко від нас, знову видно старі дупласті верби вперемішку ще з якимись деревами та кущами. Ми підходимо ближче і за вербами я бачу велике, півколом вигнуте озеро. Воно, це одразу помітно, значно ширше від тих озер, що ми їх проїжджали.
– Стара Десна – каже батько. – Гарне озеро.
– А чому Стара?
– Бо раніше це була Десна, ріка, а потім вона русло змінила, течії тут не стало, бачиш, лататтям заросла, стала справжнім озером. А риба тут живе така ж, як і в Десні, бо кожної весни, коли повінь і вода висока, вона заходить сюди з ріки.
– Як це – висока вода?
– Навесні, коли сніг тане, він куди дівається? Доки земля мерзла, вода із снігу вся стікається в Десну, тоді вона з берегів виходить і все навкруги затоплює.
– І де наша пасіка – теж?
– Що там пасіка? Весь луг опиняється під водою.
– Весь лу-уг?! – Я марно намагаюсь уявити собі таке видовище.
– Он, дивись, – показує рукою батько.
На гілках старої верби, десь на висоті мого зросту, почіплялись сухі галузки, та так багато і так рівненько, на однаковій відстані від землі, що я одразу і второпати ніяк не можу, хто і навіщо це зробив.
– То все вода понаносила, – пояснює батько.
– Оце сті-ль-ки во-ди бу-ло-о?? – мені ніяк не віриться і все здається, що батько насміхається наді мною. Але ж ні, по ньому цього зараз не скажеш. „Оце так...”– я ніяк не можу уявити собі ту кількість води, яка була колись на цьому місці і потім кудись поділась.
– Ну, добре, ходімо тепер рибу ловити.
Оце день! Скільки я вже побачив, почув і взнав за сьогодні, а тепер ще й рибу ловитимемо! Всередині мене буяє справжнє свято.
Тим часом, повернувшись на пасіку, ми готуємось до риболовлі: батько бере вудку, маточницю, маленьку таку коробочку з тоненької залізної сітки, в яку він заздалегідь, коли оглядав вулики, поклав личинки трутнів та вигнутий, немов квасолина, солдатський зелений казанок і ми простуємо до Десни, вислуховуючи по дорозі мамині настанови, щоб були обережними біля води, щоб я тримався за тата, а він тримав мене і ще багато всякого, на наш погляд, зайвого та непотрібного.
Кущі враз розступаються перед нами, відкриваючи чарівну в своїй красі мальовничу картину: квітучий луг, який з трьох боків обступили хащі верболозу та старі, крислаті верби; серед лугу наш кінь пасеться – опустив голову в траву і помахує на всі боки хвостом, а прямо перед нами – дугою вигнута Десна, на півсвіту. Ми йдемо стежкою, якою приїхали на пасіку, трава обабіч неї мені попідруки, сонце світить у нас над головами, Блюма знай пасеться собі неподалік, неначе він зроду не бачив тої трави, сюрчать коники, хором гудуть бджоли, їм басом підспівують джмелі, в небі та ж сама пташина дзвенить-заливається тоненьким дзвіночком. Тепер пахне вже не так, як на пасіці, – по-іншому: зеленою травою, чимось терпким, нагрітою сонцем вологою землею, водою чи сирістю, і ще вирізняються з-поміж знайомих, якісь інші, нечувані мною раніше, а тому особливі, хвилюючі для мене, запахи. Все це, – нове, незнане досі, котре так одразу звалилось на мене: і звуки, і запахи, і те, що перед очима, – воно неначе казка, про яку чув-чув, а потім раптом взяв, та в неї і потрапив.
Щось зашурхотіло зліва, віддаляючись від нашої стежки, аж трава заколихалась на його дорозі.
– Не бійся, то вуж, – кладе свою долоню на моє плече батько, – він не отруйний; ти його не зачепиш, то й він тебе не вкусить.
– А не гадюка?
– Ні, гадюк на лузі немає, вони в лісі живуть, де сухо. А на лузі вогко, тут лише вужі живуть.
І хоча мені все ж таки трохи страшнувато, але я крокую поряд із батьком далі, намагаючись виглядати сміливим козаком. Про козаків, як вони жили на Дніпрі, воювали з турками та татарами, розповідав мені цієї зими дід.
– Пугу, пугу, козак з лугу! – раптом кажу я і батько, відразу ж посміхнувшись, із видимим задоволенням каже:
– Ти диви, запам’ятав. Молодець!
Я ж собі одразу уявляю, як добре жилося тим козакам, коли вони оце скільки хотіли, стільки в лузі і жили. І рушниці в них були, і шаблі, і на конях скакали; мабуть же й рибу ловили...
– А козаки рибу ловили?
- Авжеж, що ловили. Треба ж було їм чимось харчуватись. Тоді знаєш скільки риби було – ого-го!
І подумавши про щось своє, батько додає:
– Підемо ми, мабуть, з тобою до Биркоса в гатку.
Нічого не зрозумівши, я крокую мовчки, а перед нами поволі відкривається Десна. Перед самою прірвою, що її звуть кручею, ми звертаємо праворуч і йдемо вздовж неї, проходимо мимо високого смугастого чорно-білого стовпа, на вершечку якого прибито дві білі широкі дошки.
– Це ліхтар, – розповідає батько. – Він для того, щоб буксири, які баржі за собою тягнуть, на мілину не сіли.
Ліхтар? Батько, мабуть, кепкує, думаю я. Хіба дошки світять? Але навколо стільки цікавого, що я не встигаю розпитати його про цей дивний „ліхтар”. Пройшовши ще трохи вздовж берега, підходимо до самого його краю, туди, де східці, видовбані дбайливою рукою в майже прямовисній глинистій кручі, ведуть вниз до самої води.
Скрізь внизу – і справа, і зліва від нас, відходячи від берега, лежать у воді в’язки свіжозрубаних лозових гілок, неначе вони повиростали з самої кручі і лівіше кожної такої в’язки на цій кручі біля води видно облаштовані де з коротких шматків дошки, а де просто з покладених на берег сухих галузок, такі собі сідала, неначе, аж смішно дивитись, курячі гнізда в бабиному курнику, а в воді біля сідал стримлять якісь палички з рогатками на кінцях. На кількох таких сідалах сидять дорослі дядьки-рибалки, поклавши на палички-рогатки довгі вудки і пильно вдивляються кудись в одну, відому лише їм, місцинку на воді.
Подавши руку та підтримуючи мене, батько першим починає опускатись по тих східцях, а слідом за ним починаю злазити і я. Нарешті ми опиняємось майже біля самої води і зручно вмощуємось на видовбаному в крутому схилі та вистеленому тонкими лозовими гілочками сидінні.
– Оце тобі і є гатка – пояснює мені батько. – Спробуємо зараз себелів на юшку наловити.
Не поспішаючи, батько нахиляється до води, набирає, піднявши з дна трохи каламуті, яку тут же зносить течія, майже повний казанок води, ставить його між нами, серед лозинок, і починає розмотувати вудку, а розмотавши, бере з маточниці біленького короткого червячка, – личинку трутня та настромлює його на гачок.
Я тим часом з цікавістю роззираюсь навкруги і зараз мені Десна не видається такою красивою, якою я побачив її з лугу: гола, прямовисна майже, круча – ні тобі зеленої травички, ні кущика, ні деревця на ній, і на воді теж – ані латаття, ані білих, чи хоча б жовтих лілей, нічого з того, що так радує око на будь-якому озері з тих, що ми бачили по дорозі сюди. Навіть дно біля берега не піщане, як на Філоновому бродку, а глинисте, нерівне, стрімко ховається в глибині. Одні лише гатки пожвавлюють одноманітну картину, мабуть, рибалки для того і поробили їх, аби хоч трохи веселіше було сидіти в такому невеселому місці – оцій голій глинистій кручі, бо, здається, хтось просто викопав велику таку канаву і по ній потекла деснянська вода. Та й сидіти тут треба обережно, так і дивись – не втримаєшся, булькнеш в воду і втонеш!
Я роздивляюсь гатку: це не просто в’язки зеленої лози лежать на воді – вони тримаються між двома рядами довгих, забитих в річкове дно кілків, а зверху, над останньою в’язкою, кожна пара кілків обплетена між собою перевесельцем з тонких лозинок.
Раптом прямо перед моїми очима в повітрі з’являється вузенька срібляста рибка, яка відчайдушно тріпоче на гачку, але батько спритно хапає її рукою, знімає з гачка і опускає в казанок з водою.
– На почин є, – озивається батько, – ось тобі і себель.
Він починає чіпляти на гачок наступного трутня, а я спостерігаю за рибкою. Вона гасає по казанку, здіймаючи часом бризки, шукає вихід з пастки, в яку так несподівано потрапила, аж раптом, я навіть не встиг помітити, коли це сталось, із батькової руки в казанок булькнув ще один себелик. Все сталося так швидко, ловити рибу виявилось так легко і просто, що я починаю уважно стежити за тим, що робить тато.
А він, знову почепивши на гачок чергового трутня, легенько махнув правою рукою, яка тримає вудку, і волосінь з поплавцем та гачком, рівненько витягнувшись, слухняно лягла на воду якраз там, де закінчувалась гатка. Течія трохи крутнула білий, із гусячого пера, поплавець, підхопила і понесла за собою; аж раптом він, ковзнувши по поверхні води вбік, хутко зник у глибині. В ту ж мить батько смикнув вудку, волосінь напружилась, вудка завмерла, здавалось, на місці, але вже за мить із води вилетів, тріпочучи в повітрі немов сріблястий вербовий листочок, черговий себель, якось сам по собі влетів прямо в ліву батькову долоню, – і ось уже в казанку їх троє!
Знову легкий помах батькової руки, знову волосінь красиво лягає на воду, біла, майже невагома паличка поплавця мандрує вниз за течією, я чекаю, як він знову ковзне вбік, а потім зникне в глибині, та марно. Батько, тримаючи вудку у витягнутій руці, проводжає поглядом шлях пір’їни, та дива не сталось, Він акуратно піднімає вудку, я бачу, як гачок з трутнем наближається в повітрі прямісінько до батькового обличчя, але в останню мить тато, переконавшись, що трутень цілий-цілісінький, спритно, плавним помахом руки відправляє снасть знову на воду і гачок тихенько булькає прямо біля крайніх вербових листочків гатки. Тут течія крутить на поверхні води маленькі круглі ямки, – „войки”, каже на них тато. На цей раз поплавець потонув, ледь встигнувши торкнутись води і черговий себель через кілька секунд склав компанію трьом попереднім.
Я не витримую:
– І я хочу!
Батько дістає з маточниці чергового трутня-неробу, показує, як потрібно причепити його на гачок, потім бере мою праву руку з вудкою у свою та показує, як треба закидати.
Тихо-тихо ліг на воду гусячий поплавець та й полинув собі за деснянською течією. Я зосереджений не стільки на поплавцеві, скільки на тому, аби не впустити у воду вудку, тримати яку, виявилося, не так вже й легко. Та все ж краєм ока я бачу, як трохи пропливши, мій поплавець раптом став сторч, висунувшись наполовину з води, а потім швидко зник із очей. На якусь мить я занімів.
– Т-т-т-ягни! – голосний, з притиском, батьків шепіт приводить мене до тями. Я рвучко смикаю вудку вгору, але раптом відчуваю в глибині води якусь пружну силу, що ніяк не хоче коритися моєму бажанню витягнути з води свою здобич. Здивований, вхопившись за вудку вже обома руками, я починаю тягнути сильніше, бачу, як волосінь ріже воду все далі від гатки, потім на поверхні води щось зблискує проти сонця, щось таке, немов сріблястий серп, бризки летять навсибіч, але не встоявши проти мого зусилля, раптом відривається від води і летить у повітрі прямо на мене – щось велике, куди тому себелю, таке ж сріблясте, довге, схоже на якусь казкову шаблюку, пролітає поміж мною та батьковою рукою, мало не перевертає казанок із себелями і вдаряється об берег десь за моєю спиною. Батько гарячково намагається притиснути рибину до кручі, а коли це йому вдається, то перше що я чую:
– Чехоня! Ну ти молодець! Їй-Богу, рибалкою будеш!
І відчепивши рибину з гачка та міцно тримаючи її в своїй долоні, показує мені.
Ти ба...чехоня... Я уважно розглядаю довгу рибину з темно-сизою рівною спиною, білими-білими, сріблястими, вкритими дрібнесенькою лускою, боками та животом, худющу, немов та тріска. Вона й справді схожа на шаблюку з малюнка про лікаря Айболить та розбійників: у хвості тіло вузеньке, але живіт спочатку плавно, а ближче до голови все крутіше і крутіше ширшає і біля голови вже втричі ширший проти хвоста та ще й такий худий, що знизу виглядає, немов загострене лезо ножа. Невеликий рот із тонкими худими губами задертий догори і його край знаходиться на одній лінії зі спиною, досить великі очі виглядають сумними ( мабуть, від голоду, думаю я), а плавці, розташовані на животі, біля голови – немов крила: довгі та широкі.
Оце так рибина мені спіймалась! Ця в казанок аж ніяк не влізе. Що ж ми з нею робитимемо? Та батько, роззирнувшись довкола, показує мені, зліва від себе, вириту в кручі глибоченьку ямку.
– Сюди, в оцю дучку, рибалки рибу кладуть. То і ми твою здобич тут сховаємо.
Чехоня зникає в дучці, батько її ще й шматком глини придавлює:
– Щоб, бува, не вискочила, – пояснює він, а сам тим часом знову готує мені вудку: черговий трутень потрапляяє на гачок і я, нарешті сам, закидаю вудку так, як треба. Але тепер мене більше цікавить чехоня, що лежить у ямці, ніж поплавець, тому не стільки стежу за ним, скільки намагаюсь зазирнути поза батьковою спиною в дучку, де лежить, час від часу намагаючись підстрибнути, моя перша рибина. Батько вже й вудку взяв у свою руку, побачивши, що я не стільки на поплавцеві зосереджений, скільки на своїй здобичі:
– Треба одне щось робити, – каже він, – бо так і риби не наловиш і ту, що спіймав, випустиш із рук. На пасіці роздивишся.
Ми сидимо ще якийсь час і в нашому казанку крутиться вже багатенько вертких себелів.
– Це вже в нас останній трутень, – чіпляючи на гачок білого хробачка, зауважує батько. – Добрих півтора десятки буде, – заглянувши до казанка, додає він, – час іти юшку варити. Нас там, мабуть, зачекались всі.
І, витягнувши останнього себеля, батько рішуче змотує вудку.
Хтозна, що простіше – чи спуститись по деснянській кручі до гатки, чи вилізти потім нагору. Круча видається мені майже прямовисною, мов стіна і дертись по ній, навіть видовбаними сходинками, знаючи, що в тебе позаду урвище і страшна деснянська глибина, по правді кажучи, трохи лячно. Батько здирається позаду, підтримуючи мене час від часу та показуючи куди краще ставати ногою і за що краще триматись, хоча, як на мене, то триматись якраз і немає за що – ні тобі трави, ні кущика, одна лиш жовтувато-сіра глина. Та все ж нарешті моя голова визирає над рівною поверхнею лугу і тут вже, вчепившись обома руками за густу високу траву, я таки сам видираюсь нагору, ще й батькові допомагаю вилізти, взявши у нього вудку.
Ми йдемо назад рівненьким лугом під гарячим полуденним сонцем, п’ючи на повні груди густе лугове повітря, йдемо, неначе мисливці з полювання, чи козаки з війни, і щось незбагненне, незвідане досі, бентежить мою душу. Здається мені, що віднині звичний світ буде вже затісним, а побачене та пережите тягнутиме до себе, кортітиме знову потрапити до цього справжнього дорослого, не дитячого, не вигаданого в уяві, світу, де стільки всього можна побачити та пережити.
Я ще раз озираюсь назад, дивлюсь на величну деснянську дугу-підкову, яка лежить поміж високих верб та лозових хащів в крутих глинистих берегах посеред зеленого лугу з високою травою та різнобарвними запашними квітами, виблискує сотнями крихітних дзеркалець під променями червневого сонця, що ллються з блакитної небесної височіні і зупиняюсь.
Ні, яка ж вона все-таки красива, наша Десна! Хай і видалась вона мені невеселою, суворою та неприглядною там, внизу біля самої води, але ж яка вона красива звідси!
– Ну, ти чому відстав? – запитує батько і сам зупиняється, а потім через деякий час озивається знову:
– Красиво, еге ж? Я й сам, буває, отак дивлюсь і надивитись не можу – якось незвично, як з дорослим, ділиться тато.
Мені хочеться і собі щось сказати, щось по-дорослому, щось розумне, але я ніяк не можу знайти потрібних слів і тільки мовчки, в захопленні дивлюсь перед собою, як на диво, на цей широкий світ, що так раптово відкрився мені сьогодні у всій своїй несказанній красі, світ багатообіцяючий і всіляких пригод, і таємниць, і незвіданих чудес: не на один день, не на рік, не на два; не знаю як, але відчуваю – на все життя.
На пасіці нас зустрічають з радістю, а нашу здобич – із щирим захопленням; щодо ж моєї чехоні, то і взагалі – спочатку ніхто не вірить, що таку велику рибину я сам упіймав, а потім усі перепитують по кілька разів про те, як воно все було, і я вперше в житті почуваюсь справжнім героєм, до мене навіть приходить упевненість, що я і більшу витягнув би, навіть ляща, аби він мені тільки клюнув.
Враз всі заговорили про те, що вже пора і юшку варити, та дядько Василь просить трохи зачекати:
– Ми ось зараз у Коржовому ще й жаки подивимось, – звертається до мене.
– Ходімо, допоможеш карасів наловити.
Він роззувається, знімає штани і залишившись в синіх сатинових трусах, починає пробиратись в хащі верболозу, прямісінько за рядом вуликів, навпроти хатки. Нічого не розуміючи, але соромлячись відмовитись, коли мене, як дорослого попрохали про допомогу, я й собі лізу в ті кущі.
Виявляється, ось, уже вважай, одразу за вуликами, виблискує вода і я зупиняюсь біля навіть не озерця, а якогось маленького болітця, чи просто заповненої водою долинки в густих хащах верболозу. Тут і чистої води майже не видно, то лоза росте, то ситняк, чи очерет і після Десни я ніяк не можу второпати, про яку рибу може йти мова у цій калюжі, але дядько Василь, давши мені в руки торбину, починає обережно забродити в ту калюжу. Ти ба, тут навіть глибше, ніж на Філоновому бродку, он дядькові Василеві вода сягає значно вище колін. Він раптом піднімає з води якусь сітку на деревяних круглих обручах, що нагадує собою діжку і починає ( ви тільки погляньте!) діставати з неї червонястих широких, майже круглих карасиків та по одному кидати їх мені на берег.
Карасики куди більші від наших себелів і ловити їх руками навіть на березі, серед пагонів лози виявляється не такою простою справою. Мені доводиться добряче попотіти, аби втримати їх в руках та запроторити до торбини, але якимось дивом мені це вдається і лише один карасик таки втікає в воду.
– Нічого, – каже дядько Василь, – він мені наступного разу упіймається.
І, опустивши жака в воду, не поспішаючи вибирається на сухе.
– Ото ще так рибу ловлять! – він явно задоволений тим враженням, яке справила на мене така незвична риболовля. – Тепер можна і юшку варити, і рибу смажити.
Саме він і береться юшку варити.
– Краще та швидше дядька Василя юшку ніхто не зварить, – із гордістю за свого друга промовляє батько.
І справді, юшка вдалась на славу. Хоча мені ніколи раніше і не доводилось її їсти, але сподобалась вона мені настільки, що я навіть у мами добавки попросив, а тоді ще й смаженого карасика з’їв – солодкого-солодкого. Він такий солодкий через те, казав дядько Левко, що з води та й одразу на сковороду:
– Що то значить свіжа риба – аж хвости попідіймались!
Це він про те, що хвостики в смажених карасів на сковороді позагортались, аж скрутились, неначе сухі листочки. Що то значить – свіжа риба!
Я не зчувся й коли день, такий довгий зранку, нескінченний просто обідньої пори, раптом хутко покотився до вечора, як ото котився наш віз у видолинок, коли під’їжджали ми до пасіки. Після юшки зазбирались всі додому, почали вантажити на воза взяті вранці речі; ось батько вже й Блюму привів, ситого, з роздутим животом, і почав запрягати у воза.
Попрощались всі з дядьком Василем, котрий залишався ночувати на пасіці та й рушили.
Знову ми їдемо понад Десною. Вітер стих і блискіток на воді більше немає, поверхня гладесенька, немов скляна, лише неподалік берега течія крутить ямки-войки: де маленькі, неначе три копійки, а де – великі, мов те блюдце, чи навіть тарілка. Спека відійшла, залишилось лише приємне, лагідне спокійне тепло; розлите у повітрі, воно пестить, ніжить і, мабуть, саме через це, всі мовчать, задоволені, сповнені вражень, слухають невгамовного дзвіночка, що невтомно лине згори, ще якихось лугових співаків, думають кожен про своє...
А Блюма котить неквапно нашого воза неозорим зеленим лугом, серед височенної трави, поміж озер, озерець та видолинків, залишаючи позаду оту стіну високих верб, Десну з її крутими берегами, жовтими піщаними плесами, таємничими глибокими водами, в яких живе стільки риби, залишаючи позаду не день – ціле життя моїх перших вражень.
Сонце, тим часом, все нижче і нижче опускається над лугом, хмарки на небі самі собою щезають за горизонтом, довгі тіні від поодиноких вже кущів та дерев пролягають по траві...
Якось потроху, помалу-помалу, я прихиляюсь до батькового коліна, чую знайомий запах його цигарок у кишені старого галіфе, перед очима ще якийсь час мерехтить висока трава, а потім враз мене накриває своїм крилом необоримий сон і я не памятаю вже ані того, як ми дістались додому, ані як мене доправили до ліжка. Лише прокинувшись вранці, наступного дня, я ще довго лежу і ніяк не можу зрозуміти: снилось все це мені, чи було насправді.

[SL]

Ліс. Перші уроки.

Ми живемо на окраїні. Одразу за нашою вулицею починається поле з людськими городами, потім аеродромом, з якого злітають, як каже наш дід, „єроплани-кукурузники” на Бахмач та Чернігів, а ще далі розташувались ниви риботинського колгоспу з картоплею та коноплями. Вузькі, в два-три ряди дубків, лісосмуги крають ті ниви на рівні прямокутники. Поле мені не подобається. Тут спека, від якої не сховаєшся, пилюка, що під вітром лізе прямо в рота, і немає нічого ані цікавого, ані красивого. Інша річ – луг з його зеленою травою, квітами, кущами та вербами, озерами і, звісно ж, Десною.
Ну чим, скажіть мені, можна зайнятись на полі у літню спеку? Хіба що в лісосмузі вирізати пружну міцну дубову гілку для лука, або вряди-годи, після дощу, назбирати піддубників – лапатих таких світло-коричневих грибів. Коли ж дощі припиняються, то земля під гарячим літнім вітром швидко висихає і в лісосмузі знову стає пусто та нецікаво, лише сухе минулорічне листя шелестить під ногами.
От якби біля нас не поле було, а ліс – густий, таємничий, яким його малюють на своїх картинах художники: із всілякими звірами та птахами, щоб можна було на них полювати з луком та стрілам, яке б то цікаве життя було!
Ліс починається на протилежному кінці Коропа. Високі сосни підступають до самісіньких хат, а лікарня та пологовий будинок взагалі стоять посеред лісу.
Варто лише десь в середині червня пройти доброму дощу, як по Коропу починає ширитись звістка: „У лісі повно грибів! Люди вчора йшли – по два кошики несли!”
Мама виросла біля самого лісу, на Бору, так зветься той куток, тож до лісу її тягне не менше, аніж батька – до Десни.
– Підемо завтра по маслючки? – запитує вона, хоча могла б це і не робити.
– Авжеж підемо!
Хата, в якій мама народилась і де ще й зараз живуть її батьки – мої дід Федір та баба Ганна, стоїть за кілька хвилин ходу від лісу. Верхівки сосен зеленіють за дахами сусідських хат.
Кожного разу, побувавши в лісі, ми гостюємо у них – відпочиваємо після тривалих лісових походеньок. Дві дороги, що виходять із Коропа і прямують одна до Тарасівки, а інша – до Вільного, ділять наш ліс на три частини. Наймолодша і найменша з них – між дорогою на Тарасівку та полем. Мабуть, не дуже давно цю частину засадили молодими соснами та березами. Рівними рядами стоять молоденькі, всього лише по кілька метрів заввишки, сосонки, що низько поросли лапатими гілками. Інколи між густими зеленими рядами сосен трапляється один чи два рядки струнких білокорих берізок. Піщаний грунт під соснами вкритий шаром опалої хвої. Коли йдеш, вона приємно пружинить під ногами, неначе ти ступаєш не по землі, а по сіро-зеленій товстій ковдрі. А от між берізками земля вкрита легеньким шаром сухого березового листячка, крізь який витинається негуста тоненька травичка.
Перші мої гриби – маслючки та підберезовики, котрі у нас звуть бабками. Маслючок – гриб нехитрий і товариський, не дуже й ховається і рідко коли росте поодинці. Попервах через неуважність та метушню мені нелегко було вгледіти під шаром хвої виводок маслючків: не вистачало терпіння та спостережливості. Грибники ж по лісу ходять повільно, уважно дивлячись собі під ноги та трохи по сторонах. Мені, малому, не так вже й просто опанувати цю, здавалось би, нехитру науку.

...Ми йдемо з мамою по молоднячку поміж двома рядами невисоких сосен і пильно вдивляємось у глицевий килим: мама зліва, а я – зправа. В маминому кошику вже чимало маслючків, у моєму ж – хіба з десяток, зате в мене всі – більшенькі. Ось знову прямо переді мною виткнулись ще два – з блискучими коричневатими шляпками, до яких поприлипало кілька хвоїнок. Присівши, я обережно, як вчила мама, підрізаю маленьким ножиком їхні ніжки. Гриби вкриті густим липким слизом, від якого наші з мамою пальці на лівих руках почорніли і теж липнуть.
Ці маслючки досить підросли, бо їхні шляпки розгорнулись, білі спіднички на ніжках потріскались і оголили ніжні жовті решіточки зісподу шляпок. Я вже зібрався іти далі, та мама, яка час від часу поглядає в мій бік, зупиняє мене:
– Пропускаєш гриби. Ану, подивись уважно.
Я дивлюсь на те місце, де щойно зрізав два грибки, бачу світлі кружечки – залишки від їхніх ніжок, але на товстому шарі хвої більше нічого не кидається мені в очі.
– Присядь, нахились до землі і подивись ще, – радить мама.
Ти диви! Як це я раніше не помітив? Отой товстий шар хвої якась сила відірвала від землі і він неначе завис у повітрі. Нахилившись ще нижче, я бачу під цим шаром не одну, – кілька молоденьких злегка жовтуватих, майже білих, ніжок маслючків. Ач, які хитруни! Я хочу одразу ж згребти цю купу глиці, та мама мене зупиняє:
– Не поспішай. Обережно заведи руку під низ і перевертай повільно, дивись, щоб не поламав грибів.
Ого! Та їх тут з десяток, ні, з два десятки! Ти ба, як поховались. Обережно відклавши набік зняту шапку хвої, з бозна-яким задоволенням починаю насолоджуючись, по одному, зрізати молодесенькі маслючки. Шляпка у них зовсім світла, ще не нагадує розгорнуту парасольку і спіднички прикривають не лише низ шляпки, але й частину ніжки. Все дно в кошику враз вкрилось невеличкими, блискучими від слизу, грибками.
Яка все ж таки цікава штука – шукати гриби! Вони ж бо неначе ховаються від мене: „ Ану, спробуй, знайди!”.
– Ти, мабуть, багато їх попропускав. Вернись та ще раз уважно подивись – не може такого бути, щоб не було.
І дійсно, мама права. Знаючи тепер, як ховаються маслючки, я досить швидко знаходжу на тих місцях, де раніше зрізав по одному, чи по два грибочки, тепер ще по кілька штук молодесеньких, захованих під шаром соснових колючок.
Отак, не поспішаючи, швендяючи нога за ногою між рядами сосонок, ми виходимо на невеличку галявинку, вкриту замість опалої хвої зеленим, а місцями – сріблястим коротеньким мохом. Вийшли та й завмерли: молодесенькі, щойно вирослі маслятка були розкидані майже на половині галявинки, один кращий від іншого: тугі, блискучі, з світло-коричневими, майже пісочного кольору, шляпками, що повитикались з-під моху, вони ваблять око і тішать душу.
– Оце так! Дивися ж, не поспішай, бо не стільки збереш, скільки потопчеш.
І, повстававши навколішки, ми беремось до роботи. Яке ж то задоволення – збирати гриби, коли їх так багато і ти, повільно посуваючись, один за одним перекладаєш їх до кошика, який стає все важчим та важчим.
Довгенько ми трудимось на цій галявинці і кошик мій після неї так поважчав, що відтягує вже мені руку, але ж і приємнішої ноші я в своєму житті ще не знав.
Ми доходимо до двох рядків берізок. Тут іти зручніше, голки не сиплються за комір, не колють обличчя, тут світло та сонячно, навіть якось весело та радісно іти поміж біленьких, з чорними плямами-смужками, стовбурів.
Раптом мама рвучко хапає мене за руку:
– Дивись під ноги! Ледве на бабку не наступив, – і показує рукою прямісінько переді мною, за якийсь лише крок попереду.
Я ж так пильно вдивлявся в покриту сірим торішнім листом піщанисту землю, на якій росте ріденька травичка і ще мить тому нічогісінько не бачив! Де ж він взявся, оцей високий, міцний гриб із високою товстою ніжкою та сіруватою, під колір старого листя, м’ясистою шляпкою?
Дива та й годі! Ну і хитруни ці гриби – немов на них якісь шапки-невидимки вдягнені... Мені жах, як кортить зрізати підберезовика, хоча це і не я побачив його першим.
Та мама неначе вгадала мої думки:
– Зріж його, тільки обережно. Спочатку навколо ніжки розгреби акуратно землю, подивись як глибоко вона сидить в землі., а потім уже зрізай при самому кінчику.
Оце гриб! Важкий, неначе десяток маслючків, тугий, ніжка висока, доволі товста, вся вкрита продовгуватими темними цяточками, неначе лусочками, шляпка світлого сірувато-коричневого кольору, м’ясиста, без слизу, але на дотик ніжна, немов оксамит, зісподу майже біла. Ох і гриб, не гриб – красень! Поклавши його в кошик поверх маслюків, я вже збираюсь підвестись, але мама мене зупиняє:
– Зачекай. Ану подивись уважно навкруги, чи немає ще десь грибів.
Я похапцем, аби хоч на цей раз побачити першим, пробігаю очима навколо – ні, нема.
– Дивись уважніше.
Невже знову не побачив? Та ні ж, немає, що тут дивитись, треба далі вже йти! О, а що ото виглядає з-за берізки? Точно, гриб, підберезовик!
Раптом щось немовби перевертається в моїх очах – та он же ще два! Але ж їх не було на цьому місці ще якусь хвилину назад – я ладен на будь-що побитись про це об заклад... Ох і гриби, ох і вміють же ховатись! Яка тільки цікава штука – їх збирати! Це ж бозна яке задоволення: нема, нема..., коли ж, здається, нізвідки, – один, другий, третій!
В мене не просто настрій гарний, я – щасливий. Відтепер збирати гриби – моє нове захоплення, та ще й яке!
Кошик мій – ого який важкий і вільного місця в ньому залишається не так вже й багато. Доки я любуюсь на свої знахідки, мама знаходить ще кілька бабок і, дивно, але мені нітрохи не заздрісно, я щиро радію з того, що тепер у нас обох в кошиках є такі красиві великі гриби. Ми знову переходимо до сосен і отак, мандруючи поміж рядами дерев взад-вперед, непомітно для себе наповнюємо наші кошики доверху і змушені вже повертати додому. Змушені, бо, по-перше, збирати гриби вже нікуди, по-друге ноги в обох потомились і, як каже мама, „гудуть”, а по-третє, мені раптом так їсти захотілося, що й вовка з’їв би.
Добре, що до діда Федора та баби Ганни від лісу рукою подати, тому через якихось півгодини ми, потомлені, але задоволені, приплентуємось нарешті до рідної маминої хати, в якій вона колись народилась та зросла і де на нас вже чекає смачний, прямо з печі, бабин обід.
Дивна річ – наша пам’ять. Часто ми забуваємо найважливіші для нас речі, не можемо пригадати багато віддалених в часі подій, але дещо назавжди залишається в ній безцінним скарбом і гріє душу та веселить серце однією лише яскравою згадкою. Ці спогади не тьм’яніють із часом, залишаються свіжими, соковитими, мальовничими картинками з минулого і коли ти зосереджуєшся на них, то, – хіба ж це не диво, – відчуваєш навіть смак, навіть запахи з усіма їх відтінками та нюансами!
Дід Федір – відомий всьому Коропу пічник, гончар та мисливець. Піч та грубу з лежанкою, з якої можна було, гріючись на ній взимку, спостерігати у вікно за тим, що діється на білому світі, бо проглядалась вся вулиця аж до Червоної школи, він майстерно спорудив сам. В печі баба Ганна варила такі духм’яні, запашні страви, що зараз вони беззаперечно склали б честь найшанованішому ресторанові. Оті запахи томленого на гарячій черіні в глиняному, дідових рук, горщику, чи то борщу, чи то супу з локшиною, чи картоплі на молоці, або хоча б бабки „шарлотки”, спливають у пам’яті, на якусь мить стають реальністю і, поманивши думкою в далеке дитинство, зараз же й розчиняються безслідно до наступного разу.
Ех, що то за їжа була з печі! Зварена ще зранку, вона стоїть до самого обіду, потроху упріваючи під глиняною покришечкою, збоку в пічному закутку, стає густішою, темнішою, з густим, знову ж таки, хоч ножем його ріж, духом, який, варто лише вийняти на вилошникові-рогачеві горщик з печі, враз наповнює хату і крізь прочинене, коли це влітку, вікно ще й вихлюпується на вулицю та й там полонить все навколо. Не знаю, чи знайдеться людина, яка б встояла перед цим духом і щиро відмовилась від частування.
А окрім духу ще й смак! Хоч і довго млів суп у горщику, але й картопелька цілою лишилась, і домашня локшина не переварилась, кожна її смужечка окремо одна від одної лежить, і м’ясо саме відділяється від мозкової кістки та тане в роті, а мозок з тієї кістки, як його майстерно вийняти, та, присоливши, з сірим хлібом, та ложечку супу слідом, – м-м-м!.. Смакота!

...Тож не дивно, що вмовляти мене не потрібно, тарілки порожніють напрочуд швидко, не те, що вдома.
Пообідавши, мама береться чистити гриби і, ясна річ, я поруч з нею, аби, перебираючи гриби, ще раз пережити незабутні миті насолоди.
Мама повчає:
– Подивися уважно, чи немає в ніжці черв’яків. Червиві місця треба викидати. От дивись, – і, взявши до рук мого найбільшого підберезовика, вона показує на кілька маленьких темних дірочок на білому зрізі ніжки, – цей гриб червивий.
І починає безжально вкорочувати ніжку мого найбільшого гриба: кільце за кільцем, аж доки з тіла гриба не зникають дірочки – ходи отих клятих черв’яків. Але ж і від ніжки майже нічого не залишилось! Мені до сліз жаль такого красеня, а мама, не звертаючи на те уваги, береться до наступних бабок. В тих, що анітрохи не зіпсовані черв’яками, вона злегенька шкребе ножем ніжки, знімаючи верхній шар з темними цяточками.
Нарешті доходить черга і до маслюків.
– Маслючки не так чистяться. Як перевіриш ніжку, чи немає в ній дірочок, тоді потрібно зняти з неї оцю плівочку, бачиш, неначе спідничка, а далі чистимо шляпку.
Мама, затиснувши краєчок шляпки між лезом ножа та великим пальцем, починає знімати з неї слизьку коричневу шкуринку, під якою колір шляпки змінюється на жовтувато-білий.
Та ні, збирати гриби куди цікавіше, аніж їх чистити. Хіба що посмакуєш згадку про те, як знайшов оцього, чудернацької форми, маслючка, що був ховався під двома шишками. А так – робота довга та нудна, ще й пальці почорніли і стали липкими від маслючкових плівочок. У мами все виходить якось швидше та доладніше, ніж в мене.
Коли ж, все-таки, ми закінчуємо цю марудну справу, грибів явно поменшало і наші кошики повними назвати ніяк не можна, хоч бери та знову йди до лісу. Але ми збираємось додому.
„Як же так, – думаю я, – скільки грибів ми зібрали і ні, щоб пронести їх через увесь Короп, втішаючись заздрісними поглядами зустрічних перехожих, так на тобі – понесемо неповні кошики з якимись оцупками, неначе все це не можна було зробити вдома”.
Але, нічого не кажучи мамі, я мовчки йду собі за нею, несучи свого, хоч і набагато легшого, але ще досить важкого кошика...

З кожним нашим наступним походом до лісу в мене все краще виходить шукати маслючки, але з кожним разом їх стає дедалі менше, аж доки одного разу не доводиться нам повертатись додому майже з порожніми руками.
– Відходять маслючки. Та нічого, – втішає мене мама, – скоро вже почнуться білі гриби; хай ось тільки добрий дощ пройде, так і підемо у великий ліс.

І таки дочекались – кілька днів підряд добряче дощило. Мені вже і в хаті набридло сидіти: все дощ та дощ. Нарешті розпогодилось. Сяє яскраве сонечко, трава та дерева, немов навесні, виглядають соковито зеленими, по вулиці повно глибоких калюж, важкий вологий дух іде від мокрої землі, а ночі теплі, аж до задухи.
– Це вже гриби в лісі ростуть..., – замріяно каже мама. – Йдемо завтра по білі гриби!

...У великому лісі, куди ми зайшли, сосни височенні, з голими стовбурами, лише на верхівках мають негусте, вкрите рідкою хвоєю гілля, крізь яке проглядає чисте блакитне небо. Сонце, піднявшись над землею, своїми променями пронизує наскрізь негустий ліс, утворюючи на поверхні лісової землі смугасті малюнки. Під яскравими променями верхні половини соснових стовбурів з сонячного боку відливають чи то міддю, чи квітковим медом; низ же стовбурів, вкритий товстою порепаною корою, з протилежного від сонця боку має вигляд суворий та непривітний, земля під соснами притрушена місцями хвоєю, місцями поросла мохом, а де-не-де – негустою лісовою травою, на якій дрібнесеньким намистом тремтить і виграє блискітками вранішня роса. Пташиний спів у лісі тоненький, мелодійний, майже несміливий у порівнянні з луговим багатоголоссям, але він робить вранішню картину урочистою та святковою.
Гарно в сосновому лісі. Пахне мокрою хвоєю, післядощовою сирістю і особливим, грибним, запахом, який тільки в лісі і можна почути. Навколо стільки цікавого: високі округлі пагорби, розкидані довкола, надають лісові додаткової таємничості – звідки їм тут взятись на рівній, немов долоня, місцині; скрізь пухнастим зеленим хутром лежать острівці моху; немов спини велетенських змій виглядають із землі товсті, покручені соснові корені; небачені мною досі рослини зустрічаються то тут, то там. Вони невеличкі, хирляві, але й на них видно де червоні, а де – чорні ягідки, ще менші, ніж на дідових порічках.
– Не чіпай цих ягід, – застерігає мене мама. – Їх людям їсти не можна, вони отруйні – а сама при цьому ще й уважно раз по раз поглядає собі під ноги.
– Ти б краще гриби шукав, – завершує вона, побачивши, що я лише роззираюсь на всі боки.
Гриби... Де ж їх тут шукати? От в молодому лісі там все мені було зрозуміле: ідеш поміж двома рядами сосонок і під них заглядаєш, чекаючи, доки на очі не втрапить маслючок, або шар хвої не видасться настовбурченим, ховаючи під собою виводок молодесеньких грибків. А тут... Хвої дуже мало, немов її навмисне хтось вигріб, вона не настовбурчиться, тут і грибові заховатись ніде, та й де ж йому тут рости, на оцій голій місцині?
О1 Ось якісь маленькі грибочки на тоненьких ніжках, тільки от колір у них неприглядний – коричневато-сірий, та й вигляд якийсь нещасний.
– Це жаб’янки. Їх брати не можна, – отруїшся. – Повчає мама. – і в руки навіть не бери. Не чіпай їх, краще далі ходімо.
– А онде – що то за гриб? – я показую на великого високого гриба майже білого кольору.
– То бліда поганка! Боже тебе збав коли-небудь її брати – потруїмось усі, і лікарі не врятують.
Оце так! Що ж це за ліс такий: повно отруйних грибів. Я й раніше чув про бліду поганку, а мухомори навіть бачив, але ж у цьому лісі куди не ступи, одні лише жаб’янки: і те брати не можна, і це не можна. Ще жодного певного гриба не знайшли, а скільки вже тих жаб’янок побачили!
– Ти на них уваги не звертай, от і все, – радить мама. – Краще іди сюди, – вона саме відійшла вбік, тепер зупинилась і кличе мене до себе, щось уважно розглядаючи на землі.
– Ану, дивись, – побачиш гриба?
Я в нетерплячці нишпорю очима по землі, вкритій у цьому місці низеньким, ріденько присипаним хвоєю мохом, і нічого не бачу.
– Дивись уважніше, – закликає мама.
Як тут ще уважніше? Ну ось соснова гілочка із залишками голок, ось шматок старої кори, а це – зовсім тоненька, немов папірець, вся мідно-червоного кольору, молода соснова кора..., ось шишка лежить..., якась, схожа на маленьку кульбабку, жовта квітка...
Сміється мама наді мною, чи що?
– Немає тут ніяких грибів!
– Шукай отут, – не здається мама і окреслює паличкою на землі невелике коло.
Мох.., мох.., хвоїнки лежать.., мідно-червоний папірець молодої кори.., чомусь він не лежить просто на мохові, а з одного боку неначе щось його підтримує в повітрі.., який він тоненький.., а що то за ним?.., якась темного кольору кулька наполовину виткнулась із землі і щось біленьке під нею... Невже?!.
– Білий?! – здивовано, не вірячи своїм очам, навздогад вигукую я.
– Білий! – мама нахиляється до нього: – Ось дивись, як треба.
І вона починає акуратно, пальцями обох рук, розсувати мох та розгрібати пісок під ним навколо ніжки гриба, все глибше та глибше. Ніжка у гриба, виявляється, загнулась у один бік, неначе буква „Г” і хоча шляпка сама по собі невеличка, зате ніжка вдвічі, а то і втричі більша від неї. Звільнивши ніжку від піску, мама акуратно підрізає її ножиком якраз у тому місці, де вона приросла до землі, а потім, вийнявши грибка, загортає піском ямку та кладе на своє місце розсунутий мох.
Мама дає мені гриба і я, розглядаю його, тримаючи на рівні своїх очей. Який красень! Темно-коричнева, півкулькою, шляпка з неправильної форми краями, не блискуча, а матова, як оксамит, біла зісподу, на товстій, білій, твердій, мов дерево, ніжці, що потовщується до свого загнутого кінця: білий гриб одразу викликає до себе повагу як своєю кремезною статурою, так і вагою.

[SL]

Так, оце гриб! Куди там до нього маслючкам, чи навіть підберезовикам.
– Який красивий! І важкий!
– Це ще маленький. Бувають ось такі, – показує мама якого розміру зустрічаються білі гриби, а мені навіть не віриться, що вони можуть вирости такими великими.
– Гриби рідко ростуть поодинці – продовжує мама. – Давай подивимось довкола, чи, бува, не знайдемо ще.
„Ого! Та ми зараз як назбираємо білих – і класти буде нікуди. Та-ак, це тобі не маслючки... Нічого, як будуть повні кошики, кластимемо мені в пазуху!” – я почуваю себе задоволеним від того, що знайшов таке просте вирішення проблеми.
– Іди-но сюди, – кличе знову мама. – Ану, шукай знову гриба.
Ех, прогавив... Ну, добре, буду шукати.
Мама вже одразу обводить своєю паличкою коло на схилі невисокого горбочка поруч з лісовою стежкою.
Так..., і тут низенький мох..., трішки хвої на ньому..., ні кори, ні гілочок, ні квіток..., лише один мох...
Ну де ж ти тут заховався? Одноманітна похила площина, вкрита мохом..., хіба що в одному місці мох піднімається невеличким горбочком.
Озирнувшись на маму, я присідаю і ще раз оглядаю місцинку.
– Шукай, шукай – підбадьорює мама.
А чому цей моховий горбочок неначе надірваний в одному місці? Я нахиляюсь ще нижче і бачу крізь той надрив, як під мохом щось біліє. Обережно піднімаю мох – ага! Отут, виявляється, якраз і заховався невеличкий, весь білий, – і шляпка, і ніжка, – грибок. Шляпка зовсім маленька, як п’ятнадцять копійок, а ніжка, хоча і коротенька, зате така пузата, що схожа на кульку, якій хтось вдягнув, трохи набакир, капелюшка. Отакий пузань!
Я так радий, що самостійно, хай і з маминою підказкою, знайшов хитро захованого грибка:
– Це теж білий?!
– Теж.
– А чому в нього шляпка зовсім біла і така маленька?
– Бо ще сонця не бачила. Як вилізе з-під моху, тоді на сонечку з часом засмагне, стане темно-коричневою.
Смішний грибок. Обережно, як вчила мама, я підрізаю його і, тримаючи на долоні, знову розглядаю. Білий... Тепер зрозуміло, чому їх так називають: розріжеш – всередині білий-білісінький, і назовні, доки сонця не побачить, – теж.
Я таки не витримую, ділюсь із мамою своїми переживаннями:
– Куди ж ми їх складати будемо? У нас і кошиків не вистачить.
Мама посміхається:
– Зачекай. Батько як каже: не сідай на лошатко, бо спинку йому зламаєш? Білі – це тобі не маслючки. Спробуй ще так просто повний кошик їх назбирати! Зате два десятки отаких, як перший гриб, на кошик маслят навряд чи хто проміняє.
„А ми назбираємо! Я знаю тепер, як їх шукати!” – вперто думаю про себе, та голосу не подаю.
Де ж вони можуть рости? Щоб в ліс піти, ми дощів чекали, бо гриби вологу люблять. Зараз добрі дощі пройшли, видно, як вода цілими рівчаками збігала в низькі місця, змиваючи на своєму шляху опалу хвою. Ось тут низинка вся в нанесеній водою хвої, а там, де до неї спливала вода, видно лише голий лісовий грунт коричневого, майже чорного, кольору. І на цій темній землі, неначе жовті квіти, повитикались чудернацькі грибочки з якимись неправильними, не круглими, ще й закрученими по краях, шляпками. Вони геть чисто жовті – що шляпка, що ніжка.
– Мамо! А тут ось якісь кумедні жаб’янки повилазили – жовті-жовтісінькі.
– Ану де, покажи... Та ні, це не жаб’янки, це – лисички. Це гарні гриби, смачні. Молодець! Ну, ти знайшов, ти і збирай.
Лисички? Це ж треба було їх так назвати! Хоча вони й маленькі, зате їх досить багато і збирати ці грибочки – одне задоволення. Та коли, визбиравши всі, я хочу йти далі, мама мене зупиняє:
– Почекай. Ось візьми оту суху галузку та й акуратно розгреби ці колючки. Там теж можуть бути лисички.
Мама як у воду дивилась. Виявляється, під знесеною водою хвоєю лисичок росте набагато більше, ніж я зібрав, та й розміром вони перевищують своїх попередниць.
Я навтішатись не можу, складаючи лисички одна за одною до кошика. Чималенько часу на це пішло, але ж і в кошику дно вже прикрите грибами на добрих три пальці!
Та поки я був заклопотаний біля своїх лисичок, мама, пройшовши по колу навкруги видолинка, виявляється, знайшла ще кілька красенів-білих. Хоча в моєму кошику тепер грибів і більше, ніж у маминому, та куди ж моїм лисичкам до білих...Свого єдиного пузатенького білого я кладу поверх лисичок і раз по раз дивлюсь на нього, милуючись.
Ми все далі заходимо в ліс – давно вже не видно дахів хат, лікарні, навіть не чути вже і горластих півнів, лише інколи з лівого боку донесеться шум від автомобільного двигуна і знову тихо. Хоча ліс обступає нас з усіх боків, проте мама у ньому почуває себе впевнено та спокійно.
Сонечко піднялось вже доволі високо і потроху меншає в лісі роси, а зранку, хоча, здавалось би, і трави в лісі, як кіт наплакав, а все ж черевики та холоші моїх штанів швидко стали мокрі-мокрісінькі. Вже потроху й припікати стало, тож доводиться зняти курточку та прив’язати її рукавами на поясі. Пахне хвоєю, сосновою смолою-живицею, ще якимись невідомими мені п’янкими лісовими запахами; ми безтурботно, нога за ногою вештаємось лісом, часом додаючи до своїх кошиків нові й нові знахідки. Я вже знаю і сироїжки, і решіточки, і рижики. От тільки з білими мені не везе. Я навіть порахував: мама знайшла двадцять три, а я – лише одного, та й то... Чому вони мені не трапляються? Чи може я їх попропускав, не побачив?
Все! – треба бути уважнішим, вирішую я, та за кілька хвилин безплідних пошуків, обережно ступаючи і роздивляючись на всі боки, раптом вже уявляю себе могіканином на стежці війни. Стискаючи в правій руці ніж, починаю ховатись за сосновими стовбурами від мами; перебігаючи від дерева до дерева саме в той час, коли вона нахиляється, або дивиться в інший бік. Вже за кілька хвилин мама, стурбована моєю відсутністю в її полі зору, починає кликати:
– Агов! Аго-о-в!– аж луна розляглася по всьому лісу.
– А я тут! – начебто здивовано відповідаю, виступаючи з-за товстої сосни в якихось десяти метрах від неї.
– Як ти мене налякав! Не відходь далеко від мене, щоб я тебе постійно могла бачити!
Вдалося! Як справжній індіанець, я знову ховаюсь за соснами, намагаючись непомітно підкрастись ще ближче до неї. Аж раптом щось піддалося під моєю ногою, неначе шишка втиснулась в пісок, але щось не таке тверде, щось... Я глянув – і обімлів... Білий, справжнісінький білий гриб, хай і невеликий, але вже з темною шляпкою, безжально розчавлений моїм черевиком! Зопалу, вжахнувшись скоєного, я ступаю крок вбік і збиваю ногою шляпку ще з одного такого ж красеня. В повному розпачі, впавши на коліна, починаю, як вчила мама, відкривати, розгортати мох та розгрібати пісок, аби покласти до кошика хоча б залишки грибів. Другий збитий мною грибок постраждав не дуже, лише зламана шляпка лежить поруч, а перший... Та все ж, які-не-які, уламки шляпки та шматки ніжки я забираю з собою.
„Скажу мамі, що такого знайшов” – думаю про себе, втішаючись вже хоча б тим, що в кошику, як не крути, все ж не один, а три білих гриба.
І тут, збираючись вже підвестись, аби йти далі, в якихось півтора метрах від себе, на місці, по котрому хвилиною назад похапцем вже пробіг очима, я бачу, немов після помаху чарівної палички, раптову, несподівану появу Гриба!
Його велика темна шляпка, більша ніж мій кулак, піднялась над низеньким мохом серед поодиноких стебел сухої лісової трави на ширину моєї долоні; дебела, вже не чисто біла, а трохи сірувата, ніжка виглядає товщою від мого зап’ястка. Я ошелешено дивлюсь, не вірячи своїм очам, боячись, що все це мені ввижається, боячись, що це – не насправді. Від захвату, радості та щастя всередині мене враз все холоне. Я на мить відвожу очі вбік і помічаю неподалік ще одного, трохи меншого, а майже поряд з ним, он, за сосновим стовбуром, ще одного, такого ж самого!
– Мамо-о-о! – несамовито й радісно, на весь ліс, розлягається мій крик:
– Білі!!
Мама, що була, виявляється, зовсім недалеко, швидко опиняється поруч:
– Тихо! Не кричи, бо зараз набіжать сюди інші грибники; бачиш – ми вже не одні.
І дійсно, вдалині, серед соснових стовбурів губляться кілька людських постатей.
– Аж три! Здоровенні! – враз притишивши голос, пальцем показую я.
– Ні, не три. Я ще трьох бачу. Ну, ти в мене молодець! Справжній вже грибник. Добре, ти знайшов, ти і збирай, а я піду далі подивлюсь – можливо, ще знайду.
Роззирнувшись навкруги, чи бува не набігли інші грибники і пересвідчившись, що ні, і здобич мою ніхто не відбере, я опускаюсь навколішки поряд з велетнем.
Ось він. Мій гриб. Я сам його знайшов. Який великий! Обома руками розгрібаючи пісок, намагаючись вивільнити низ ніжки, я все ніяк не можу дістатись кореня. Ніжка, ні яка там ніжка, нога гриба, до низу все товщає і товщає, і на самому кінці робиться товстою, неначе якась булава. Нарешті при самому низу мені вдається підрізати і вийняти з землі цей скарб.
О, жах! Я помічаю, що на білому зрізі ніжки є чималенько дірочок. Кляті черв’яки–ненажери! Гриб, величезний гриб, мій скарб, лежить у мене на долонях, але він не мій. Примарна слава, котру я мав отримати з оцим грибом, вислизнула з моїх рук і розвіялась, мов дим. Два чи три десятки черв’ячків відняли її в мене підступно і неочікувано. Як мені зараз гірко!
В повному розпачі, розмірковуючи, як далеко вгору по ніжці могли забратись маленькі нахаби і чи не варто мені трохи обрізати ніжку, я вирішую не робити нічого. Нехай гриб полежить в моєму кошику цілим хоча б до повернення додому Що буде потім, нехай навіть мама викине його зовсім, мені про це думати не хочеться. Головне, що цей красень лежатиме в моєму кошику тут, в лісі, і по дорозі додому, і всі бачитимуть, який він великий та красивий, і ні в кого більше такого не буде.
Вирішивши таким чином для себе цю проблему, я приступаю до сусідів свого велетня. Вони хоча й менші, зате чисті, не пошкоджені. З насолодою попрацювавши біля них, я починаю, не підводячись з колін, роззиратись довкола, аби побачити, де ж це мама вгледіла ще цілих три гриба. Я повільно вожу очима по землі, обмацуючи поглядом кожен її клаптик, але нічого, що б хоч трохи вказувало на присутність грибів, не бачу.
Я навіть стомився від тієї напруги, з якою нишпорив поглядом по землі, і вирішивши, що краще вже буде гукнути на допомогу маму, піднімаюсь з колін. Раптом неначе світ перевертається в моїх очах, немов я іншими, не своїми очима, дивлюсь на клаптик лісової землі перед собою, який так ретельно щойно обстежив. Ось же вони – один, другий, а трохи віддалік ще й третій! Невеличкі, молоденькі, але вже з засмаглими шляпками, що повитикались з моху, грибки пестять око своєю грибною красою. Тепер небагато знадобилось мені часу, аби покласти їх до кошика. Я оглядаюсь навколо себе ще і ще, аби зайвий раз переконатись, що більше ніякий хитрун від мене тут не сховався і навіть кілька разів обходжу навколо такої щасливої для мене місцини, не полишаючи надії знайти ще хоча б одного біленького грибка, але, зайвий раз переконавшись, що знайдено все, шукаю поглядом маму.
Он вона, присівши, щось збирає в невисокій травичці і, вочевидь, – не гриби. Ліс у тій стороні погустішав, так, неначе в ньому виріс ще один, тільки набагато нижчий, лісок. Серед високих сосен ростуть досить густо тоненькі хирляві берізки та осичинки, ще якісь невідомі мені деревця, трапляються й маленькі сосонки з рідкою хвоєю на гілочках-патичках і всі разом вони утворюють гущавину, біля котрої і присіла, щось вишукуючи, мама.
– Ось спробуй, – суниці.
Мама простягає до мене свою долоню з купкою маленьких червоних ягідок, схожих на бабині полуниці, тільки в кілька разів менших. Я лише підійшов ближче, навіть ще й не схилився до маминої долоні, аби забрати в рот всю оцю купку заразом, як мене обгорнув чарівний аромат. Сонце вже стоїть високо, в лісі, можна сказати, навіть жарко, і в добре прогрітому сонцем повітрі стоїть тонкий, ненав’язливий, незнаний мені досі запах. Я починаю розуміти, що цей аромат – від суничок, але мені ніяк не віриться, що маленькі червоні ягідки можуть пахнути так сильно.
Смак у суничок виявився простеньким, зате пахнуть вони напрочуд сильно і так ніжно та зворушливо, так тоненько в той же час, що навіть важко сказати, що більше – чи смак мені сподобався, чи цей їхній аромат. Проковтнув ягідки, а в роті все одно так приємно та ніжно смакується і запах нікуди не подівся: стоїть у гарячому вже повітрі – що за диво?
Та це ж вся тутешня місцина, ціла галявинка, по вінця наповнені цим ароматом – ніжним, тонким, невловимим, зовсім не таким задушливим, густим, аж тягучким, як отой аромат квітучого лугу, тут навпаки, немов тонесенька струна мелодійно дзвенить під подихом легенького вітерцю.
Духм’яні сунички припадають мені до смаку і ми з мамою довгенько пасемось на цій галявинці. Мама все шкодує, що не прихопила із собою якої-небудь баночки для суничок, щоб я ще й удома спробував яка то смакота – сунички з молоком, та як на мене – пастись на галявинці куди веселіше.
Отак повільно, як завжди нікуди не поспішаючи, нога за ногою, вештаємось ми лісом і потроху переді мною відкривається ще один, новий для мене, світ лісу. Він зовсім інший, ніж світ лугу та Десни, але не менш захопливий та цікавий. Правда, не побачили ми в лісі ні вовків, ні ведмедів, навіть зайця не зустріли, лише білочка-пустунка з довгим пухнастим хвостиком ховалась від нас за стовбуром сосни, раз по раз кумедно визираючи з-за нього. Мабуть ми чимось її розсердили, бо вона, видершись за якусь одну лише мить на самісіньку верхівку, як пожбурить раптом в нас шишкою! Бач, яка бешкетниця!
А строкатий дятел з червоною шапочкою на голові, підпершись своїм хвостом на сухий, без кори, стовбур сосни, як торохне лункою чергою на весь ліс, немов партизан із німецького автомата! І не болить же в нього голова від того стуку...
Пара величезних чорних круків, мабуть вдвічі більших від грака, ховаючись у верхівках сосен, перегукуються час від часу:
– Кр-р-о-о!
– Кро-о-о-о!
Потім, помітивши нас, перелітають в інше місце і вже звідти знову лунає їхнє картаво-округле „Кро-о-о! Кр-о-о!”.
Сорока-білобока внадилась за нами, скрекочучи на весь ліс, і довгенько перелітала з дерева на дерево, лаючи, мабуть, нас на чім світ стоїть, аж доки ми не покинули її володінь. Чи може то вона, навпаки, переповідала нам останні лісові новини, тільки ми її не змогли зрозуміти?
Щось зашурхотіло несподівано в сухій лісовій траві і вуж чорною мотузкою, звиваючись, дременув від нас подалі, в кущі. Не дали, бачите, йому погріти на сонці старі кістки... І тепер вже я заспокоюю маму, як тоді, на лузі, заспокоював мене батько:
– Не чіпай його і він тебе не зачепить.
Здоровенною купою виникає раптом на нашому шляху лісовий мурашник. Великі червоні лісові мурахи заклопотано снують по землі взад-вперед, на всі боки від своєї домівки – хтось тягне в мурашник якусь хвоїнку, хтось здобич; напружуючи останні сили, кілька десятків трударів намагаються навіть чорного жука доправити до своєї оселі і, дивлячись на їхнє завзяття, я розумію, що рано чи пізно вони це зроблять.
А ось в гущавині між двома деревами великий та пузатий лісовий павук натягнув свою павутину. Незважаючи на те, що ранок вже далеко позаду і в лісі загалом навіть жарко, тут ще відносно прохолодно: на павутині окремими кругленькими дрібнесенькими намистинками виблискує роса і пускає промінці-бісики назустріч сонцю, що лише зараз почало пробиватись сюди крізь густе та лапате листя молодого кленка. Сам павук завмер на краєчку своєї сітки, немов справжнісінький рибалка, що чатує на здобич на березі Десни. І треба ж такому статись: прямо на моїх очах велика зелена муха-роззява з розгону втрапила майже в самісіньку середину павучиних тенет, задзижчала, забилась, струшуючи росяне намистечко і від цього ще більше заплутуючись в чарунках павутиння. Павук-„рибалка” аж стрепенувся від несподіванки, завмер на мить, а тоді хутко подався по своїм снастям до раптової здобичі. Хоча „рибалка” навряд чи виглядає більшим від свого улову, проте, не злякавшись, тут же починає обплутувати здобич своїми нитками. Муха ще якийсь час дзижчить, напружуючи останні сили, смикається, з кожним разом все менше, а потім стихає зовсім, скорившись долі. Я зачудовано спостерігаю за павуком: ну чим він не рибалка?
Цікаво в лісі – все не так, як на лузі. Луг – безмежний, зелений, залитий сонцем, з блакитними озерами та широкою Десною: воля! Хоч вправо, хоч вліво – йди, їдь, скачи конем день, другий, тиждень, – нема кінця-краю... Ліс – суцільна таємниця. Відійшов на десять кроків – і вже за деревом сховався. Відійшов на сто – зовсім загубився, з очей пропав. Тут, на противагу лугові, – сонце з тінню навпіл: смужка світла – смужка тіні. Ось тут сонячний промінь крізь дубове листя б’є прямо в очі, сліпить, а поряд, під кущем, – густа тінь.
Але скрізь: і на лузі, і в лісі повно життя. Тільки коли рибу ловиш – переживаєш дуже: спіймав рибку, тим більше, велику, – від щастя подих перехоплює, зірвалась здобич з гачка – від хвилювання руки трусяться. В лісі не так: знайшов гриба – задоволення і радість неймовірна, а на душі так спокійно, в грудях неначе киця пухнаста лежить і від задоволення очі мружить...
Перейшовши бруківку, якою їздять автомобілі, ми потрапляємо в чудернацьку місцину, що її мама зве Насипом. Раніше, розповіла вона, тут проходила залізниця, але у війну німці її розбомбили і з того часу її вже ніхто і не відбудовував. Тут неначе яр вирито: по дну цього яру лежали колись рейки залізничної колії, по бокам з обох боків протягнулись дві неглибокі канавки – щоб вода стікала – кювети називаються, а від них вже угору здіймається насип. Ми йдемо по цим кюветам: мама зправа, а я зліва і уважно оглядаємо їхнє дно та схили – це місце, каже мама, відоме всьому Коропу, як дуже щедре на білі гриби.
І дійсно, час від часу нам трапляються кремезні грибочки: вони витинаються то на самому дні кювета, то на схилі насипу і я вже поволі звикаю до них, сприймаючи кожну нову знахідку майже спокійно, одне лише моє задоволення від цього все більше зростає. Аж ось насип закінчується і ми виходимо на рівну місцинку. Лівіше Насипу, біля самого його кінця, росте висока та густа трава. Видно, що не один грибник толочив її останнім часом. Але, коли і ми пройшлись по тій траві, то побачили там лише білі кружечки від великих білих грибів. Хтось везучіший випередив нас і поклав до свого кошика добрий їх десяток. Я страшенно переживаю з цього приводу, мама ж, навпаки, і виду не подає. Покрутившись тут трохи, ми знову переходимо бруківку, тепер вже у зворотньому напрямку.
Зайшовши бозна як далеко в ліс, далі навіть Вишки – височенної такої споруди із товстих соснових колод, що здіймається набагато вище найвищих сосен, з якої, як каже мама, інколи приїжджі спеціалісти щось таке спостерігають, а що саме, – про те вона і не знає, ми нарешті повертаємо назад. Вишка така височенна, така, що коли, стоячи під нею, я задрав голову, аби подивитися на самісінький її верх із залізним шпилем на маківці, то в мене навіть тюбетейка з голови звалилась!
У нас вже й ноги поболіли, і їсти хочеться, і пити, і кошики, хоча й заповнені лише наполовину, але, як каже мама, прямо таки обривають нам руки. Мені вже, чесно кажучи, не дуже й хочеться нести оцю свою ношу, та тільки куди ж я тепер від неї подінусь? Хіба ж можна відмовитись від оцих красенів білих, на які так заздрісно поглядають зустрічні грибники, цікавлячись, де ж це вдалось мені знайти таких велетнів. Ага, так я їм оце і зізнаюсь, аякже!
Ми втомлено плентаємось додому (а це ж неблизький світ!) і ніяк не можемо відмовити собі в задоволенні і на зворотньому шляху шукати грибочки: то боровичок трапиться, то лисички зваблять своїм веселим жовтеньким розсипом, то біленька сироїжка раптом виткнеться прямо перед тобою, а в молоденькому березнячку, що біля тарасівської дороги, натрапили на виводок маленьких ще бабочок і вони мене так порадували, що я навіть про втому забув. Вона навалюється лише тоді, як тривалий час не зустрічається тобі жоден гриб. Кошик мій все повнішає та повнішає, і хоча грибів у ньому значно менше, ніж в маминому, та все ж їх доволі, щоб у мого задовлення розпустились крила, здатні тримати мене на вкрай стомлених ногах.
Поволеньки ми таки вкотре дістаємось до гостинного столу баби Ганни та діда Федора, до пшоняного кулешу з печі і оладок з топленим молоком.

... І знову, як тоді, в далекому моєму дитинстві, аж слинка котиться від отих запахів з печі, що незрозумілим чином тримаються в моїй пам’яті і створюють враження абсолютної реальності, варто лише прикрити очі. І мама, ще молода та енергійна, вчить мене, як правильно чистити гриби. І втома в ногах настільки реально відтворюється в пам’яті, що зовсім неважко ще і ще раз з насолодою пережити незабутні перші мої походи до лісу, і мамину грибну науку, аби з вдячністю сказати: „Спасибі тобі мамо! Наука твоя не минула марно. Відтоді, і назавжди, наш ліс – то частинка моєї душі. Спасибі!”

[SL]

Вудка.

Коли я спіймав першу в своєму житті рибу, – чехоню, – то батько одразу ж сказав: „Будеш рибалкою!”.
А чим вирізняється рибалка з-поміж інших людей? Все дуже просто – у рибалки вудка є і він своєю вудкою вміє ловити рибу. Головне ж – що навіть якби у рибалки в потрібний момент і не трапилось вудки під рукою, він завжди зможе змайструвати її для себе і голодним не залишиться. Хоча снасть, здавалось би, і нехитра, але щоб її зробити, теж уміння потрібне. Для малого хлопчини виготовлення вудки – то ціла наука і чи не перший досвід самостійної роботи. Один нашвидкоруч, бо нетерплячий, зробить щось таке, до вудки лише подібне, і все, він вже задоволений, – аякже, можна ловити, нехай хтось скаже, що це не вудка. Та й навіщо йому краса, головне, щоб риба клювала, еге ж?
Але ще більше таких завзятців, хто у перший свій рукотворний витвір вкладає все уміння, на яке тільки здатен, бо так людина влаштована: любить, щоб обов’язково було красиво. І, попри все, не думайте, що справжню вудку можна отак просто: раз-два і готово! – змайструвати.
Перш за все потрібен матеріал для вудлища. Найкраще підходить молода берізка або ліщина. Ліщину в нас ще треба пошукати, а от берези вистачає. З неї виходять найкращі вудки – міцні та пружні, хоча і не такі довгі, як з ліщини. Аби вудка була не лише міцною, а й якомога легшою, вибирають берізки, тонкі в комелі і, звісно ж, найрівніші. Я розкрию вам одну таємницю, що нею поділився зі мною батьків друг – дядько Василь, з котрим ми колись у Коржовому карасів ловили: найстрункіші берізки ростуть під електричними дротами. Коли електрики (а дядько Василь сам електрик) рубають вздовж лісових доріг берези, що мали необачність вирости якраз під електричними дротами, то наступного вже року із тих пнів, котрі від беріз залишились, починають відростати цілими пучками нові тоненькі берізки і вони „зазвичай, такі виростають – залюбуєшся”, казав дядько Василь. І за те, що зріжеш таку берізку, лаяти тебе ніхто не буде, бо рано, чи пізно, все одно електрики вкоротять їй віку – не можна деревам під дротами рости.
А одного разу, коли ми весною на шкільному подвір’ї порядок наводили, впала мені в око одна, торік висаджена, берізка. Всі її сестрички зеленіли, викинувши молодесенькі, клейкі ще, листочки, а вона, бідолашна, хоч би тобі одним могла похвалитись. Тож згодом хтось із вчителів просто взяв, та й зрубавши, викинув її, аби звільнити місце для нової посадки. А я подивився-подивився і підібрав: думаю, ось я з неї вудку зроблю. Хоч вона і не надто довга, і трьох метрів у ній не було, і тоненька, як для дорослого рибалки, та все ж дуже мені сподобалась тим, що виросла рівненькою, мов та струна. І Сашко Леоненко, однокласник мій і товариш по парті, поглянувши, одразу ж її оцінив:
– Себеляночка, – каже.
Це він мав на увазі, що кого-кого, а вже ж себелів цією вудкою можна буде тільки так тягати. А що, хіба вже себель вам не риба?
Отож, взявши до рук зрізану рано-рано навесні, або восени, коли вже й листя опаде, берізку, перш за все потрібно пообрізати на ній всі гілочки, а потім ще й зняти з неї кору. Не завжди це швидко виходить навіть з ножем, бо інколи буває, що від нього і пальцям лівої руки дістається. Проте, знаю я одного такого рибалку, товариша мого, вже ж не казатиму, кого саме, котрий робить це ... зубами, неначе бобер! Ото сміху мені було спостерігати за ним! Під корою відкривається жовтувато-біла, від пасоки аж мокра, свіжа деревина. Там, де були гілочки, залишаються коротесенькі сучечки.
– Не поспішай їх обрізати, – вчив мене батько, – нехай деревина висохе, інакше коротко, при самому тілі обрізані сучки, потріскаються і вудка не буде міцною.
Інколи буває так: доки берізка росте, вона начебто така вже рівна, така рівна, а як зріжеш її, та від кори очистиш, подивишся: е-е, не така вже вона і рівна! Проте цьому горю зарадити можна. Береться довга-предовга міцна шворка і майбутня вудка цією шворкою туго, по спіралі, примотується до рівної струганої дерев’яної рейки достатньої довжини, а потім все це підвішується десь у клуні якомога вище до крокви, аби комель не діставав землі, та ще й до нього прив’язується вантаж, чим важчий, тим краще. Повисить отак вудка місяць, чи й півтора, – зніме її рибалка, шворку розпустить, – і ось, вона, красуня, рівна-рівнесенька, немов з магазина.
Отепер можна брати шевського ножа (бо хіба якийсь інший зрівняється з ним по гостроті та зручності в роботі?), і акуратно, без поспіху, починати обрізати сучки. Тут теж є свої хитрощі – краще, щоб обрізаний вже сучок виглядав, як ледь помітний на дотик горбочок – так вудка ще міцнішою буде. Як не виходить зробити таке ножем, тоді краще рашпилем довершити цю роботу, аби не зіпсувати необережним рухом майже готове вудлище. Коли відчуває малий рибалка, що все у нього виходить, тоді він у своє вудлище мало не закохується; на додаток, як знайдеться вдома старенька наждачна шкуратинка, то ще й нею пройдеться по вудці, аби була вона зовсім гладенькою на дотик. Тепер залишається ще ножем загострити комель, щоб можна було при потребі вштрикнути вудку в берег. Гостряк цей має бути досить довгим, сантиметрів, можливо, й сім чи вісім, бо чим він гостріший, тим потім легше буде з ним вправлятись. Що більше вкладає хлопчина у свій виріб вміння, часу та любові, то він йому дорожчий. І думка тоді в нього: а щоб ще таке зробити, аби його вудлище було найкращим? Може, змастити лляною оліфою, аби води не боялось, чи, можливо, машинним мастилом? Ви ще не знаєте на що здатна хлоп’яча вигадливість!
Ну, оце, здається, і все... Та ні ж бо, то лише вам так здається. А жмачок?! Що воно таке? О-о-о, то така красива штука на вудці, вигадка наших деснянських рибалок, на яку намотується волосінь від вудки після риболовлі. Скрізь кажуть – мотовильце, а у нас – жмачок! І треба ж було додуматись їм із чого той жмачок зробити!
Робиться він із торішнього стебла куги, ситняку по-нашому. Росте ситняк по озерах: стримлять з води на метр-півтора гладесенькі темно-зелені його стебла, неначе ліс вудок – чим вище вгору, тим вони тонші. Стебло ситняку всередині неначе губка, і коли восени відімре та на морозі висохне, то на весну воно стає легесеньким, майже невагомим. Зовнішня оболонка стебла, хоча і ніжна, але воду крізь себе не пропускає, сама стеблина на дотик пружна – стиснути її між пальцями до плаского стану зовсім легко, а коли відпустиш, то вона знову попередньої форми набуває. Як задумає рибалка жмачок зробити, то візьме на озері кілька старих стебел ситняку, наріже з них коротеньких цурупалочок сантиметрів по вісім-десять завдовжки, хто як любить, на півгодини вкине їх у воду, аби вони розмокли і не ламались, а сам тим часом підготує дві міцні недовгі шворки, десь так, по півметра кожна, гострого ножа і, звісно, вудлище, для якого той жмачок призначається. Коли матеріал розмокне, береться в один жмуток з десяток цурупалочків, вода з них рукою вичавлюється і з обох кінців цей жмуток міцно та туго перев’язується двома шворками, так, щоб ще й по два вільні кінці від кожної шворки залишались. Виходить пузата така штукенція, всередину якої воді потрапити не так вже й легко, бо ж кінці туго перев’язані, а зовнішня оболонка воду не пропускає. Тепер вже залишається цей жмачок міцно притиснути до вудлища, десь так, на півметра вище від гострого кінця комеля, та й туго примотати вільними кінцями шворок до вудки. Ох же ж і красиво виглядає березова вудка з таким пузатим жмачком, особливо, коли ти її сам і зробив, тим більше – коли вперше в житті!
Вдосталь на свою роботу надивившись, вудкою налюбувавшись, похвоськавши нею перед собою в повітрі, аби пересвідчитись зайвий раз в тому, яка вона гнучка та пружна, легка і в руці слухняна, береться рибалка до останньої, завершальної роботи.
Потрібно прив’язати до вудлища волосінь. Але прив’язувати слід не до самого кінця гінчика, а необхідно зробити запас. Хтось починає прив’язувати волосінь на півметра нижче від гінчика, а хтось, особливо, з хлопчаків, і на цілий метр, бо вірить, що саме йому колись попадеться найбільша риба, тож, якщо вона навіть і зламає вудку, і не сам гінчик, а нехай би і ще нижче, то все одно він завдяки своєму, передбачливо зробленому, великому запасові, витягне здобич неодмінно, хай би що там не було. Все ж таки березова вудка, це вам, на жаль, не бамбукова, вона не така міцна, як магазинна, тому запас просто необхідний.
Отож, прив’язавши товстою ниткою кінець волосіні до вудлища, починають нею по спіралі обкручувати вудлище до самого гінчика і на самому його кінчику ще раз прив’язують волосінь ниткою. Тепер буде надійно – аби ж тільки клювала! Залишається визначитися із довжиною волосіні, а вона, як заведено у наших рибалок, має бути довшою від вудлища сантиметрів приблизно на тридцять чи сорок, хто як любить, тож відкусимо її в потрібному місці молодими гострими зубами та й візьмемось лаштувати поплавець, а тут знову повно і копіткої роботи, і своїх секретів.
Як вдасться роздобути корок від винної пляшки, то з нього можна виготовити, хоча і невеликих, зате цілих два поплавці. І тут знову потрібен шевський ніж-косячок. Корок – матеріал пружний, тупим ножем нічого певного зробити не вдасться, тому він має бути гострим, немов та бритва. Обережно, аби не поранити пальці, бо їм і так, як не старайся, від ножа дістається, робить рибалка з короткого циліндрика маленьку акуратну кульку або яєчко. Ще помучитись треба, щоб поплавець вийшов правильної форми, не був перекошеним на якусь одну сторону. Потім можна буде і наждачною шкуратинкою пройтись по кульці, аби на ній не залишалось слідів від ножа.
„Гарно вийшло, нічого не скажеш!” – любується на свій витвір рибалка. Тепер головне – точно по осі кульки зробити шилом, або цвяхом отвір для волосіні. Коли ж це все-таки вдається, тоді у отвір заводиться волосінь і в нього ж вставляється сірник, або стриженьок із очищеного кінчика гусячого пера. Пір’яний стриженьок – то вже особливий шик, бо такий поплавець до того красиво на воді виглядає – рибалка просто очей від нього відвести невзмозі.
Коли ж нема корка і нема пінопласту, не простого, а дуже жорсткого (бозна де беруть його дорослі рибалки), тоді хлопчаки вдаються до дідівського перевіреного способу – роблять поплавці із товстого червоно-коричневого шматка соснової кори. А ще можна хіба ж такого поплавця зробити із великого махового гусячого пера. Такі поплавці і в магазині продаються, але... такі, та не такі. Наші пір’яні поплавці готуються особливим чином. Очищене перо, у тому місці, де його трубчаста частина переходить у суцільний стрижень, перерізають навпіл. Потім відрізають товстий кінчик, яким перо тримається у тілі гуски і в нас виходить така собі трубочка. У цю трубочку пропускають спочатку волосінь, а потім стриженьок, товстим кінцем донизу. Все, поплавець готовий! І ніяких тобі дротинок з вушком, чи кілечок із велосипедного ніпеля. Один лише гострий ніж і потрібен.
От вже й до грузила черга доходить. Досвідчений рибалка лише тільки гляне яке грузило на вудці і одразу ж скаже: деснянська вона чи озерна. А все просто: на Десні течія і тому легеньке грузило вона одразу ж знесе бозна куди, через що для деснянської вудки на волосіні ставлять навіть не одне, а цілих два грузила – одне рухоме, важкеньке,а інше – звичайне, але якнайменше. Призначення маленького грузила – не дати рухомому опуститись до самого гачка; призначення ж рухомого – утримувати гачок з насадкою на річковому дні в потрібному місці. На вудці, що нею збираються ловити на озері, або в проводку на Десні, зазвичай ставлять поплавець із пір’їни та одне маленьке грузило, аби снасть була чутливішою. Хлопчина, котрий понад усе прагне стати справжнім рибалкою, свій поплавець ще й випробує у відрі з водою, аби переконатись, що грузило якраз таке як треба: і не занадто легке, і не занадто важке.
Ну, тепер вже можна і гачок прив’язати. Аби це зробити, потрібно вміти в’язати спеціальний, рибалками винайдений, вузол. Отож, взявши гачок у ліву руку, а вільний кінець волосіні в праву, пропускають її у вушко гачка, потім, за вушком, згинають волосінь вдвоє і притиснувши великим пальцем утворену петельку до гачка, вільним кінцем волосіні роблять навколо цівки гачка з притиснутою до неї петелькою п’ять, чи шість обертів, після чого залишок вільного кінчика волосіні просовують в ту ж таки петельку. Тепер, притримуючи кінчик волосіні між пальцями лівої руки, правою обережно тягнуть за основну волосінь і вузол сам собою затягується. Як натренуєшся, то зробити такий вузол виходить швидше, аніж розповісти про це. Зайвий кінчик біля самого вузла молодий рибалка гострими зубами – кусь! – тут же й відчикрижить, ну а старий має вдатись до ножа чи ножиць, що вже там опиниться першим під його рукою.
Готова вудка! Ось вона – гордість рибалки: скільки часу пішло, аби її змайструвати, але тепер не соромно будь-кому і показати – все зроблено так, як треба, по старому деснянському закону, незмінному бозна скільки вже десятиліть, чи й століть.
Потрібно лише змотати вудку – ось так, по спіралі намотуючи волосінь від гінчика і до жмачка, а тоді ще й навхрест покласти в кілька рядів волосінь з грузилом та гачком на жмачок і гачок ввіткнути в м’яке пружне його тіло. Завтра ж і випробувана буде нова снасть, але й без цього видно – риби переловить вона видимо-невидимо. Ну, то й з Богом!

[SL]

Панське. Рибальська школа.

Влітку у хлоп’ячому світі багато розваг. Можна, розділившись нашою вуличною ватагою на два загони, пограти у війну, можна, запустивши в небо повітряного змія, засилати до нього „листівки” – клаптики паперу із отвором посередині, які по нитці, що на ній тримається змій, із попутним вітерцем аж фуркотять до свого адресата.
Можна постріляти з лука, зробленого своїми руками із міцної гілки в’яза або дуба, чи позмагатись хто далі пожбурить за допомогою пращі камінець або зелене, нестигле ще, яблуко.
Можна збудувати з лозових гілок курінь, наносити туди сіна і просто байдикувати, лежачи на сіні, та насолоджуючись перебуванням у власноруч збудованому житлі.
Та хіба ж тільки це? У мене й пальців на руках не вистачить, аби перелічити всі наші розваги. Що там і казати – літо гарна пора.
Але найдужче влітку я полюбляю рибалити. Мама каже, що це я вдався у свого прадіда, а її діда – Івана Григоровича Солодкого, бо той, царство йому небесне, таким вже затятим рибалкою був, що не приведи, Господи. Як став він зовсім старим, то син, моєї бабусі Ганни брат, забрав його до себе, аж в Манчжурію, де служив начальником залізничної станції Отпор. Проте прадід довго там витримати не зміг і наполігши на своєму, залишивши в Манчжурії навіть свою дружину – бабцю Онисю, примудрився таки повернутись назад, у Короп.
„– Нема мені чого там робити, – відповідав він на здивовані запитання рідних та знайомих. – Ловиться казна-що, а не риба, отакі-от, – показував на палець, – бобирці”. Тож і залишився жити в доччиній сім’Ї. Взимку шевцював, допомагав приглядати за дітьми, своїми онуками, бо було їх аж восьмеро, а навесні, ледь тільки Десна вбиралась після повені в береги і по лугові можна було пройти, прадід, незважаючи на свій вельми вже поважний вік – більше восьмидесяти років мав на той час, – брав вудки, казанок, сіль, кілька фунтів сала в кошик, кошика чіпляв до вудок, вудки на плече, – і гайда на все літо, аж до Покрови, на Десну, і не кудись близенько, а за хутір Становий, під Змітнів, за добрих двадцять п’ять верстов. Будував там курінь і жив: ловив рибу та міняв на неї у змітнівчан з протилежного берега Десни продукти – хліб, яйця, молоко.
Там і смерть свою зустрів. Знайшли його змітнівчани вже неживого: сидів у своїй гатці, опустивши босі ноги у воду, неначе задрімав.
Кожного разу, розповідаючи мені про прадіда, мама, мабуть, сподівається, що доля його мене нажахає і я більше не буду щодня пропадати з вудкою біля води.
Але у батька, котрий так само, як і я, час від часу чує цю історію, своя думка.
– Ото козацька смерть! – одказує він, якщо не з заздрістю, то з захватом і тим самим нанівець рушить мамині плани. Та й мама, коли розповідає про свого діда, то, сама того не бажаючи, говорить про нього з погано прихованою гордістю.
Жаль, помер мій прадід Іван Григорович, а то ми з ним половили б рибки! І не де небудь, а на Десні, під Змітневим.

Та все ж є в мене незмінний напарник – мій двоюрідний брат Толя. Ми з ним майже ровесники і разом вивчаємо всі тонкощі рибальської науки: коли самотужки, коли щось піддивившись у інших рибалок, коли – поділившись досвідом з кимось із ровесників. То тільки на перший погляд здається, що все просто: прийшов до води, вудку закинув і одразу ж рибку спіймав. Ту вудку ще зробити треба. Знамениті рибалки, такі, як наш дядько – Іван Трифонович, ті ловлять, звісно, на бамбукові вудки – довгі, легенькі, дуже міцні, до того ж – розкладні. Та де ж їх у нас дістанеш? Таке можна купити лише за великі гроші, десь у Києві, та й то, кажуть, „по блату”. Тому ми ловимо на березові вудки. Ну то й що, що вони не такі зручні і важкуваті? На них у нас всі ловлять. Дехто, правда, як от мій дід, ловлять на ліщинові – вони легші й довші від березових, проте велику рибу на таку вудку не витягнеш, а ми з Толею переконані, що скоро – ось-ось, не сьогодні, так завтра, якраз велика риба комусь із нас обов’язково клюне. Краще, звісно, коли б мені...
Але навіть після того, як навчишся сам лаштувати вудку, рибальська наука не закінчується, а лише тільки починається. От, приміром, на яку наживку краще рибу ловити, га? Отож бо.
Найпростіше – взяти з дому окрайчик хліба. Скачав між великим та вказівним пальцями маленьку кульку і можна вже її чіпляти на гачок. Повезе – клюне плітка.
Якщо ж хочеш спіймати окуня чи густірку, тоді потрібно накопати черв’яків. Найсмачніші (звісно для риби, а не для рибалок) черв’яки живуть в купі перегною, що її дід ретельно викладає та підправляє вилами в саду. Вони червонуваті на колір, трохи смугасті і дуже верткі. А ще, не гірші від них, – лугові, яких можна знайти в сирому луговому дерні, серед коріння трави. Ці на колір темно-сизі, немов грозова хмара, трохи пласкі на кінцях і дуже міцні, мускулясті. „Сам би з’їв” – любовно поглядаючи на такого черв’яка, жартує Толя.
А от червонопірку найкраще ловити на коника, скачка, як у нас на них кажуть. Коники підростають десь ближче до середини літа і спіймати їх рукою не так вже й просто. Спочатку вчишся скачків ловити, а потім рибу на них. Зате ж цікаво як! Прийшов на озеро з однією лише вудкою, наловив на березі коників-скачків, а далі вже, якщо повезе, то й з рибою будеш.
Та й це ж ще далеко не всі наживки. Навесні, тільки-но почне підніматись на поверхню озера латаття, на мілководді з’являються ручайники-жучки. Подивишся уважно на озерне дно біля самого берега – лежить собі на пісочку шматочок палички, ледь довший від половини сірника. Придивишся уважніше – та він же... рухається! Оце і є жучок-ручайник, така собі личинка, черв’ячок із шістьма ніжками, котрий спорудив собі хатку-трубочку, використавши всілякі дрібні гілочки, різне сміття, і ховається в ній. Нема небезпеки – висувається зі своєї хованки майже наполовину і, перебираючи по дну ніжками, мандрує в пошуках їжі. Така смачна для риби наживка! На неї клюне будь-яка риба – хоч плітка, хоч окунь, навіть обережна червонопірка.
Як поверхня озера вкриється молодим зеленим лататтям, тоді приходить пора ловити рибу на маленьку червону п’явку. Потрібно лише забрести в воду, де не глибоко, але багато латаття і, перевертаючи його, знайти два листки, що злиплись між собою – там обов’язково між ними знайдеться коротенький плаский червоний черв’ячок і часто не один, а два чи три. Оце і є та червона п’явка, що вважається найкращою наживкою для окуня. Варто лише знайти її між лататтям, почепити на гачок та закинути вудку – жоден окунь не пропустить нагоди поласувати цією смакотою. Потрібно взяти з дому маленьку скляну баночку з-під гірчиці, набрати в неї трохи води та наловити п’явок і це вже буде гарантія, що без риби ви не залишитесь. Буде в вас півдесятка п’явок – вважайте, що у вас десять окунів. А якщо назбираєте десяток п’явок – самі рахуйте скільки буде у вас риби.
Отам десь у серпні, серед схожого на бабин столітник різаку, що маленьким колючим кущиком з оголеними корінцями живе на поверхні води, можна знайти личинку бабки. Вона й схожа на бабку-коромисло, тільки без великих прозорих крилець і довгого хвоста. Бабка – це... о-о-о! Це така наживка, на яку ловляться тільки великі окуні на найглибших місцях! От жаль тільки, що різак по-під берегом майже не росте, а все десь там, на глибині, за смугою латаття. Та тільки спробуй туди дістанься! Воно чомусь завжди так: аби велику рибу спіймати – треба ого як поморочитись, та й то ще невідомо, що з того вийде.
Я ще забув сказати, що й на муху можна ловити і навіть на закориша. Не знаєте, що воно таке? Ну от, а ще рибу ловити збираєтесь...
Ловите ви, наприклад, на Панському, чи на Ставу, а там же поряд сосновий ліс, за якихось сорок чи п’ятдесят метрів, варто лише на гору піднятись. Ловите ви, а вона, ну, риба тобто, не клює і все тут. Ви вже й на хліб пробували, і на гнойового черв’яка вудку закидали, і скачка їй пропонували – нема діла, хоч ти плач! Отоді йдіть до лісу, швиденько знаходьте чи спиляну недавно лісником суху сосну, чи хоча б торішній сосновий пеньок, відлущуйте товсту кору і ось! – бачите, – вся поверхня колоди чи пня порита-погризена, просто змережана, неширокими канавками, забитими коричневато-червоною трухою. Так оце в ній і шукайте пласких жовтувато-біленьких хробачків – личинок короїда, закоришів. Знайдете і можете бути певні, що це гарна наживка. Дуже вже до неї риба ласа! Вам тепер точно повезе.
І це ще не все. У озері водиться така собі маленька рибка, горкушка зветься. Виростає вона завдовжки хіба що з сірник. Може хтозна скільки вже горкушка та живе, – а все одно, як сірник. Подивишся – рибка, як рибка, неначе пліточка, чи білий карасик, от тільки ростом не вийшла. Зате вона – найперший живець. І велика щука, і горбатий окунь тільки того й чекають, аби вхопити горкушку, мабуть, дуже вже вона їм смакує. Правда, перш ніж ловити на неї окуня, потрібно спочатку саму горкушку спіймати.
Он скільки всього потрібно знати та вміти рибалці, не така це проста справа, як видається на перший погляд.
А прикмети рибальські! Це ж ціла наука: вставши вранці, перед тим, як іти до озера з вудкою, потрібно туди-сюди поглянути, послинивши вказівного пальця та піднявши догори, визначити з якого боку вітер дме і одразу ж сказати – буде діло, чи не буде. Коли на дворі сонечко і немає вітру – обов’язково клюватиме. І коли вітер з півдня дме, чи з заходу – теж добре. А вже коли зі сходу – навряд чи. А з півночі – можна і не ходити взагалі. Або надходить хмара грозова і жінки наші, мама з бабою, переполошились, білизну починають знімати, а тут ти, побачивши, що ластівки літають собі у височині, прямо на тлі тої хмари, спокійно так кажеш:
– Та не бігайте ви! Дощу не буде, вітром перенесе, бачите ж – зі сходу йде.
І дійсно, через якихось там хвилин двадцять чорна та хмара розсмокчеться сама собою, перетворившись у суцільну сіру пелену, хіба що кілька краплин з неї впаде на землю, а мама скаже:
– Ти бачиш, який рибалка у нас. Ну прямісінько тобі дід Солодкий!
Або ж навпаки, сонце світить, але посеред дня раптом півні заспівають, парко у повітрі стане і ластівки вже понад самісінькою дорогою носяться – то вже відомо, що надвечір дощу потрібно чекати.
А як на озері в такий час ловиш та ще й побачиш, що біла лілея квітку свою закрила – змотуй мерщій вудки, аби додому встигнути, бо ота хмара, з заходу, точно проллється дощем.
Я ж вам кажу – тут ціла наука!
Майже щодня ми з Толею рибалимо на Панському. На Десні – лише з батьком, бо то надто серйозна справа. Панське ж – це, можна сказати, домашнє озеро. Людські обійстя городами збігають до самої води. Луг, отой безмежний, з безліччю відтінків зеленого, простір, починається на протилежній стороні озера, одразу за смугою прибережної лепехи і тягнеться ген-ген до самого виднокола, весь помережаний купками дерев, кущів, западинками озер з білими плямами гусячих та качиних виводків і коричневими – корів, що пасуться в чередах за Плавучим мостом.

[SL]

Деснянські справжні рибалки їдуть на Десну ні світ, ні зоря, ще коли на дворі ледь розвиднятись починає, а вже ж озерні рибалки не надто поспішають. Де ж це видано, щоб на озері світанок зустрічати? Засміють усі, затюкають. Ми приходимо на наше місце не раніше восьмої ранку. Пройшовши по піщаній дорозі останньої коропької вулиці, де хати стоять лише по ліву її сторону, а по праву – стиха шумит і пахне живицею сосновий ліс, за останньою хатою звернувши ліворуч, під гору, спускаємось по довгому пологому, теж піщаному схилу, до води. Сонце лише тільки піднялось над соснами, лише тільки освітило своїми променями поверхню озера, а сам високий пологий піщаний берег ще в густому вранішньому затінку від соснового бору. Нешироке і не надто довге Панське – озеро привітне і таке, що схиляє до відпочинку. Он там далі, в протилежному його кінці, – там пляж. Берег пляжу низесенький, рівнесенький, вкритий ніжною зеленою травичкою – подорожником, гусячою лапкою та споришем. Піщане дно повільно, дуже повільно, переходить у глибину – тут тільки і вчитись плавати, що ми час від часу і робимо. Але все ж таки потрібно вибирати: чи рибу ловити, чи купатись. На пляжі завжди чимало відпочиваючих, там шумно, гамірно та весело. Проте, всі це знають, риба любить тишу. Саме через це ми рибалимо тут, біля самісіньких хат.
Хтось хазяйновитий збудував прямо в озері місток – невеличкий дерев’яний майданчик на палях. На містку жінки мало не щодня перуть білизну. З берега на місток перекинуто дві дошки, по яким туди і можна потрапити. Глибина під містком може з метр, чи трохи більше. Нам зручно тут ловити: звідси можна далі закинути вудку, можна лягти на місток і, прикрившись долонями, роздивлятись озерне дно, рибок, що ховаються в затінку під містком, дивних жуків-плавунців, що вміють плавати у воді, – спостерігаючи таким чином цікаве підводне життя, ми знайомимось з ним не по книжкам.
Нам не вистачає тільки човна, та про це годі й мріяти, тому ми лише із заздрістю поглядаємо на дорослого рибалку, котрий інколи випливає половити на старій дубовій довбанці і під протилежним берегом тягає хіба ж таких, як у нас, пліток та окунів!

... Спина та шия вже добре відчувають на собі тепло сонячних променів. Легенький вітерець інколи збрижить поверхню води, погонить отару дрібненьких хвильок ї знову встановиться спокій. Білий поплавець із гусячого пера нерухомо стримить біля зеленого латаття. В’юнкий червоний черв’ячок марно мокне у воді, ніхто ще не спокусився його апетитним виглядом. Вже й рука стомилася вудку тримати, але кльову як не було, так і немає. Толя вже встиг витягти двох пліток і задоволений над міру, тихенько, немов про себе, примовляє:
– Так, давай-давай! Сміливіше, ну! Зараз ще й третя буде!
„Хоч би вже помовчав!” – мене це дратує, та я не озиваюсь, не проявляю вголос своїх заздрощів. Треба пошукати в іншому місці. Витягнувши вудку з води, я переходжу лівіше від Толі і закидаю на чисте місце, на пісочок. Глибина тут менша, ніж біля латаття, отож і наживка, і грузило лягають просто на дно. І поплавець вже не стримить, а просто лежить білою паличкою на поверхні води. Та то мене не бентежить. Колись один незнайомий мені дядько показав нам хитринку, на яку оце я й покладаю свої теперішні надії. Дозволивши поплавцеві якийсь час полежати нерухомо, трохи натягнувши волосінь між вудлищем та поплавцем, починаю легенько підсмикувати кінчиком вудки. Смик-смик..., смик-смик... Я знаю, від цього там, на пісочку, гачок із черв’ячком починає злегенька підстрибувати та опускатись на дно, дражнячи своїми рухами рибу.
Смик-... А поплавець у відповідь задріботів тоненько і зник під водою. Раз! І на протилежному кінці волосіні вже хтось чинить мені опір і гнеться кінчик вудлища, але куди йому проти мене! За якусь мить, майнувши в повітрі, широченька густірка потрапляє точнісінько у мою ліву долоню, котра сама собою опинилась в повітрі якраз у тому місці, де треба. Ач, яка! З мою долоню. В душі, від плеча до плеча, через серце, розквітла веселка. Куди й поділись сум та печаль. І я вже з рибою! Одразу повірилось: діло буде!
Швиденько почепивши нового черв’ячка, знову закидаю на те ж саме місце. Смик-смик... Є! Друга густірка слідом за першою мандрує в полотняну торбинку. І третя! А Толя тим часом вже четверту пліточку витягає з води.
Весело, коли клює. Та це буває, коли пошукаєш, подумаєш, спробуєш то одне, то інше. Перестало клювати на одному місці – потрібно шукати де-інде. Розбіглись густірки, скільки не смикай, не піддражнюй, – не тоне більше поплавець. Там, під водою, теж не дурні, кому охота в торбинку?
Добре, спробую ще раз у лататті, але тепер на п’явку. Опустивши на волосіні поплавець, аби зменшити глибину, почепивши на гачок вертку наживку, прицілившись, відправляю її прямо в невелике віконце чистої води між лататтям. Зтиха булькнуло об воду грузило, потягнувши за собою на глибину гачок, безшумно ліг на воду гусячий поплавець і за мить встав у воді, немов солдат на чатах.
Така краса навколо! Зелене латаття, зелені верби, луг зелений, але все – у своїх відтінках; блакитна від високого синього неба вода і в блакитному вікні між лататтям – мій білий гусячий поплавець. А поряд – дві білі лілеї, трохи далі – жовті глечики. Пахне озером – молодою кашкою лепехи, вербою, водою, рибою, першими луговими квітами, – пахне так знайомо, рідно, пахне простим, неусвідомленим ще, дитячим щастям.
Нагорі, на сосновому узліссі, дятел торохкотить, немов із кулемета, дзвінко-дзвінко, аж луна розлягається довкола. І іволга... „Фіу-ліу-фіу!” – ніжний, чистий, аж прозорий, ніким не перевершений посвист лунає над водою: лише з одного рядка складається ця пісня, а скільки в ній краси та мелодійності! Вона десь зовсім поруч, – ага, он на тій вербі, – трохи більша від шпака, з витонченими рисами, вся золотисто-жовта, з чорними оксамитовими крилами: справжня королівна пташиного царства.
„Фіу-ліу-фю!” – і сосновий ліс на узвишші, озеро під горою: видовжене, поросле по одному берегу стрункими вербами, з чистою прозорою водою, із синім небом та білими хмаринками в тій воді; гаряче літнє сонечко напекло, а легенький вітерець доносить аж сюди, до води, запах соснової хвої; віддалений гамір і плескіт – на тому кінці озера десятки молодих засмаглих тіл збурюють воду, і над усим цим раєм розсипається лункий барабан дятла та посвист іволги...
– Дивись! – голос Толі повертає мене до тями. Мого поплавця не видно і вільний залишок волосіні зповзає з латаття в воду. Рука сама собою звично робить різкий рух вгору – є! Волосінь ріже воду спочатку в один бік, потім – в другий. Все ясно – окунь на гачку. Трохи заплутався в лататті, та обійшлося – за мить уже вискочив із води і, повиснувши на волосіні, завмер у повітрі із загнутим набік хвостом.
Красивий розбишака: міцне тіло з високим колючим плавцем на темній спині, такі ж темні смуги на боках, біле пузце з яскраво-червоними плавцями та хвостом, великий сухий рот із розчепіреними зябрами, очі з жовтим обідком, – спіймати б з десяток таких красенів!
Окунь переселяється в мою торбину і знову поплавець стримить посеред вікна. Тепер вже вся моя увага зосереджена лише на ньому. Побувши якусь хвилину нерухомо, поплавець раптом занурюється так, що на поверхні залишається тільки сама біла верхівочка його, і починає рухатись вбік, до краю вікна. „ Повело!” – підсічка в протилежний напрямку руху поплавця бік, – і знову на другому кінці жилки виникає той самий жаданий опір. Там, у воді, черговий окунь відчайдушно змагається зі мною, але все ж таки програє боротьбу і невдовзі складає компанію своєму родичеві.
Рибальське щастя – швидкоплинна річ. Клювало, клювало і раптом немов відрізало. Куди не закину вудку – не бере. І в півводи не бере, і з дна не бере, і на пісочку, і поміж латаття. Ми з Толею із власного досвіду знаємо – потрібно шукати. Тож я вирішую спробувати половити не з містка, а он там, під вербами, де на воді від них ще лежить густа тінь. Перейшовши з містка на берег, закасавши вище колін штани та забрівши у воду, закидаю вудку зі свіжою п’явкою аж за смугу латаття.
Поплавець стримить без жодних ознак життя вже досить довго, а кльову так і немає. Раз по раз перекидаючи вудку на нове місце, я намагаюсь знайти місцину під водою, де стоїть риба, але поки що марно. Нарешті, хоча мені і жаль це робити, знімаю з гачка майже неушкоджену п’явку і відпускаю у воду – нехай живе, а сам, діставши з кишені шматок хліба, готую з нього кульку – може хоч на хліб мені повезе. І дійсно, поплавець заворушився, навіть трішки притонув – давай! Не витримавши напруги очікування, я підсікаю – нічого... Зарано. Ех, завжди так. Скільки разів я клявся собі бути витриманим, але ж знову поспішив. Гарячково готую нову кульку і невдовзі поплавець встає на чатах на тому ж місці. Якийсь час стоїть нерухомо, а потім поволі починає занурюватись у воду і коли на поверхні залишається тільки його кінчик, я рвучко підсікаю. Таки є! Плітка, трохи більша від моєї долоні, вилітає з води і я встигаю переправити її на берег, перш, ніж вона відчіпляється з гачка. Швидше до неї: бовть! бовть! – забувши про обережність і тишу вискакую із води і хапаю здобич вже на шляху до порятунку.
– Скільки в тебе? – запитую у Толі.
– Сім. А в тебе?
У мене шість і через це мені трохи досадно.
В нашому майже щоденному змаганні ми по черзі буваємо переможцями, але кожному хочеться, аби це було якнайчастіше.
Знову не ворухнеться мій поплавець, лише південний вітер, що гонить дрібну хвильку вздовж озера, зносить його під латаття і час від часу доводиться перекидати вудку. Але варто мені було один раз не зробити цього вчасно і ось, маєш, – я хочу витягнути вудку, та мені це не вдається, – гачок зачепився за стебло латаття. Я намагаюсь звільнити його від зачепу, смикаючи вудку на всі боки, – марно. Доводиться перейти ближче до берега і, перебираючи руками по вудлищу, дістатись самої волосіні. Вхопившись за неї пальцями, починаю обережно тягнути на себе в слабкій надії хоч таким чином вивільнити снасть. Волосінь натягується все дужче, починає різати пальці, ось вона вже як струна: ну, пан, або пропав!
Бринь! І в руці я тримаю лише її половину, а решта – з гачком, грузилом та поплавцем так і залишилась у воді, навіть на поверхні не видно гусячого пера, заплуталось десь під водою. Ех! Так раптово скінчилась сьогодні моя риболовля... Ну чому було не взяти з собою ще одну вудку? От так завжди: варто полінуватись і рибальська доля карає тебе за це в найбільш непідходящий момент.
Мені залишається лише втішати себе тим, що сьогоднішнього улову вистачить хоча б на одну сковороду. Бо сковорода – то чи не головне мірило нашого рибальського успіху.
– Ну, як справи, рибалко? – запитує баба Палажка, наша сусідка, самотня удова, котра знаменита тим, що в безвиході навчилась вправлятися з пилкою, молотком та цвяхами не гірше від будь-якого чоловіка.
– Та-а... не дуже.
– На сковороду хоч спіймав?
– На сковороду спіймав.
– Так чого ж тобі ще треба? Холодцю поїсте.
Холодець! О-о-о! Це не те, що ви думаєте! Це така літня прохолодна страва, щось схоже на пісний борщ, приготована на квасі з березового соку, з смаженою соломкою картоплею, свіжим огірком, покришеним листям салату, зеленою цибулькою, подрібненим яйцем та сметаною і з смаженою рибою вприкуску.
Настояний кілька годин в погребі холодець – то майже свято.
Вечеряючи з батьками холодцем із ще теплою смаженою рибою власного улову, із запашним сірим коропським хлібом, я скрушно переповідаю про свою невдачу, але потроху ця гіркота відсупає перед насолодою від страви. І хоч мама постійно робить мені зауваження, що я сьорбаю надто голосно, але я не можу втриматись, бо коли голосно присьорбувати, то тоді і без того смачний холодець видається мені ще кращим. Куснув риби, куснув хліба і одразу ж слідом – з присьорбом ложку холодцю на різкому кислому холодному березовому квасі. Смакота!

[Lavr]

Гарне оповідання! І тема гарна, та щось не розвивається! Спробую непосоромити творче товариство свого краю і я. Вперше років за десять напевно, використовую рідну мову в своїх творах.

Печаль собою серце овиває,
Й вкриває смуток в темну ніч,
Розлуки біль сильніше груди все стискає,
Якщо зі мной ти не опліч.

Й в нічне те небо, погляд свій сумний взиваю,
Де з безлічи яскравих зорь й планет,
Коханий образ твій неначе пазл складаю,
Й крізь нього подумки лечу я до тебе.

Лечу зустрітися з тобою,
Хоча би в мріях та думках,
Бо ж на яву ти зараз не зі мною,
Так будь хоч поряд у омріяних світах!

І в тих світах- не буде нам розлуки,
Не буде смутку і печалі,
Не роз'єднаються наші серця і руки,
Там лиш омріяной любові ждуть яскраві далі.

Розлуки біль сильніше груди все стискає,
Й вкриває смуток в темну ніч,
Та знаю я- розлука вічно не триває,
І скоро будем ми опліч!

[Lavr]

Я так не люблю эту ночь,
Она так пуста без тебя,
И сон покидает на прочь,
Когда закрываю глаза!

Когда закрываю глаза-
Я мысленно рядом с тобой.
Иду тебя нежно за руку держа,
Любуемся вместе взошедшей зарей.

Когда закрываю свои я глаза-
Мне видится образ твоих нежных уст,
Которые нежно целую любя,
Без них, этот мир стал мне скучен и пуст.

Я так не люблю эту ночь!
Она ведь так быстро пройдет,
Забрав с собой образ любимый твой прочь,
Когда первый лучик взойдет!

[Судаков]

Бездонный неба океан хранит в себе всю суть мировозданья....и спрятанно оно когда нам Солнце светит....а на рассвете снова исчезает....И в облаках нависших плотной пеленой не рассмотреть того как небо дышит....Лишь ночью млечный тихо преоткроет для тех кто не уснул ещё навеки....эй слышишь!!!???...Ведь там чегото зёзды тихо шепчут...И шёпот их,из неоткуда прямо в бесконечность всё манит и зовёт...А может кто проснётся?...Но если мы чего не видим,не значит что не видят нас.Глазами северной звезды Всевышний созерцает и путника домой ведёт....Всё потому,что Космос вечен а значит вечна жизнь!!!! С Н.Г.