“Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов'язково переживiть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережити ще раз! До болю, до шалу, до крику закортить.”
О. Вишня
Звісно я не Остап Вишня, але можу спробувати поділитися з вами своїми переживаннями моменту, коли на гачок клюнув короп.
Події відбувалися на річці Ірпінь, десь між Романківкою та Гостомелем, 24 серпня 2024 року. Точніше буде сказати в ніч з 24 на 25 серпня, бо щось в цьому житті таки є стале й незмінне — короп клює на світанку, ще й сонце не почало своїми променями пробивати темряву, ще й зорі видно, а за метр від руки вже нічого не видно. Ось тоді він й виходить, коли нікого зайвого немає, немає метушні — це його час.
Ночі стають довшими й холоднішими, вже й пара з роту валить. Значить скоро осінь, а відповідно й риба почне “жирувати” перед зимою. Треба ловити момент, тьфу ти, який ще “момент”? Треба ловити рибу!
Ідея фікс спіймати коропа засіла в голові ще з весни, коли випадково вдалося дістати з води пару сазанців десь до 2 кг вагою. І це не озерні “тузіки”, а справжній собі річковий сазан, хоч і невеликий, але сильний та жвавий. Потім був ще випадок, коли за вудкою довелося плисти. Та ще один спійманий мінікороп (на долоню такий, але з вусіщами). І все затихло. А ідея жевріла та чекала свого часу.
Йшов вздовж річки, натрапив на цікаву місцину, хто бував на Ірпінці, той відразу зможе собі уявити. Місце лову — перед характерним поворотом річки, де перед тобою фонова глибина ледь за метр буде, а от на початку повороту такого, майже під 90 градусів, йде звал на 2-2,5 метрів. Праворуч — очерет та водорості, під лівим берегом — трішки нависаючих гілок. Дно — переважно пісок з молюсками, подекуди є трохи “муляки” та корчів. Якщо коротко, то краса й те, що нам треба. Кормити вирішив, майже як дід вчив. Запарив макухи різної відерце, пшениці з овсом підварив, кукурудзи ще трошки. Змішав все до купи, додав “секретного” ароматизатору (не такий вже й секретний — перебите насінння кропу). Пару фідерків з собою, пару годівниць, мотовило з нав’язаними відразу гачками, ну і весь інший рибацький скарб в рюкзак та в путь. Прибув, облаштував місцину, визначив першочергові точки закиду, закормив, закинув і чекаю. Перекидав не часто, перебираючи насадки. В меню було всяке і хробаки, і поп-апи, і пуфи, і кукурудза, а також — парена пшениця. Вже й ніч настала, а клювак немає. Зварив кави, бо щось і рубити починає, а клювак немає. Ще година минула, дістав невеликого лящика (влетів на пару пуфиків). Ходжу, присідаю, лежу біля вогнища, а клювак немає. Тільки десь чутно, як птицю щось наполохало, як їжак наводить такого шороху на березі, що аж дивуєшся його спроможностям, а клювак немає. Вже й думка була лягти подрімати, аж тут як увалить рибина по воді, відразу й сон зняло, як рукою. До вудок! Подивитися на гачки, забити нового корму й закид в сторону “де увалило”. Стійки під вудки забив поглибше в землю, нахилив під кутом, зафіксував вудлища, бо вже ж навчений, що риба тут різна буває й полюбляє підтрунювати над рибалками та змушує наздоганяти вудки вплав.
Перші півні відспівали, хвилин 40 ще минуло, а клювання немає.
Все затихло, той рідкий момент, коли на річці наче всі сплять, лише ти ось сидиш і на щось чекаєш, без жодної впевненості, але з вірою. Думка піти кімарнути знов з’являється в голові, але ніт. Не піддаюся на провокації, ставлю грітися воду та чекаю....
ТИДИЩ!!! ГУП, ПЛЮМ! Ось щось таке я почув і помчав до вудки, відразу на ходу знімаючи кросівки, підсвічую собі ліхтариком, вудки на стійці немає. Глядь в воду — є, ще й недалеко від берега, роблю ще кілька кроків, а вудки вже на попередньому місці немає (а це фідер 3,6м довжини + 5000 котушка). Залітаю в воду, ліхтарик майже не світить, бо батарейки сідають. Розумію, що клюнуло й судячи з усього, нормально засіклося, бо вудку десь тягає. Йду далі вниз по течії, 5 метрів — нічого не видно, ще пару метрів і .... а ні показалося, ще пару і є! Ура! Знайшов! В цей момент ліхтар повністю вимикається, але то вже таке. Вудлище в руці, фріціон тріщить та стравлює волосінь. Сам собі кажу “спокійно, не поспішай”, думаю у багатьох таке буває, коли перетягуєшся з рибиною і такий “тихо-тихо-тихо”. Невідомо кому більше ти це адресуєш, собі чи рибині. Далі було трішки перетягувань, я метрів 5 намотаю на шпулю, рибина їх стягне. Згадую, де тут і як лежать корчі, де трава. Бажано не пускати туди, а решта то вже таке. За 10 хвилин вже стою біля берега, поруч ніг плаває сазанчук, підсаки поруч нема та вона й не треба. Під зябра обережно й на берег. Фууух...
Відразу хмизу в вогнище, бо водичка все ж вже не зовсім літня та й нічого не видно. Грітися, ще кави, бутерброд, перенаживити все, забити годівницю кормом й знов у воду. Хоча й підсвідомо є розуміння, що це була саме та одна клювака, й більше сьогодні вже нічого цікавого не буде. Але...але, а може й буде. За це я й люблю рибалку, яким би ти досвідченим чи початківцем не був, скільки б “дупогодин” не провів на водоймах, скільки б риби не переловив, ти ніколи не знаєш на 100%, що воно буде чи не буде, та ні....все ж буде. Не сьогодні так, потім, але буде.
Ось так я знов відчув, як короп клює. І знаєте, О. Вишня мав рацію. Дуже кортить пережити цей момент ще раз і ще раз. Чого й вам бажаю.