[linchuck]

Я рідко тримаю в голові конкретику, але в даному випадку в пам'яті залишилося все, ніби це було вчора...
Середа.
У мене був тяжкий робочий будень. Постійно кудись бігав, їздив, крутився, як та білка в колесі, так що до вечора вже і ніг не відчував. Дивно, але мені це навіть подобається...
Але, як і все в нашому житті, цей день також підійшов до свого завершення, нарешті стемніло і настав час збиратися додому... Сідаю в авто, відкриваю Фейсбук. І тут перед очима пробігла інформація, що на Десні вже можна закинути фідер!!!
Опа-на! Ну і де поділася та втома?! В голові промайнули найкращі образи з минулих сезонів, в животі закружляли метелики ностальгії. Приємно!
Глянув на годинник - 18:25. Знаю, що магазин в Немішаєве працює до 19:00. Значить у мене є 35 хвилин для того, щоб подолати 16 кілометрів і 7 світлофорів... Реально? Більш ніж реально!!! Треба просто сильніше натискати правою ногою на педаль.
Пишу їм у Вайбер. Питаю - працюєте? Відповідь була позитивною! Чекайте, я лечу!!!
Встигаю буквально в останню секунду. Беру все - свинець, кормушки, прикормку, наживку! Похвалився продавцю, що нарешті їду фідерити, трошки поговорили про життя...
В той вечір я навіть в душ не ходив. Ну а коли? Треба все перевірити, перебрати, зібрати, перекласти... Не знаю, чи зможу і заснути від нетерплячки.
Але сон таки мене переборов! Та вранці прокинувся не від будильника, а від якихось дивних звуків... Аварія на дорозі? Дерево впало? Ой, тільки б не на машину!!! Треба вставати і йти дивитися...
Вийшов на вулицю - нічого не видно... Все ніби на місці. І тут знов цей страшний, глухий звук, від якого здригнулися вікна... Що це? Вибух? Знов нафтобаза горить, чи що?
Ну добре, гляну в новинах. Повертаюся в дім, ставлю чайник. Спати вже не хочеться. Нарешті душ!
Відкриваю стрічку новин ВВС... Що там? ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА!!! От тобі й маєш.
Дивно, але паніки не було. Зразу обдумав, кому треба подзвонити, кого попередити. Бабуля живе в Рубежівці. Треба їхати, бути біля неї.
Але, все ж, ранок був сумбурний. Мало хто розумів що йому робити. У все це якось не дуже вірилося...
Згадую, що в Ірпені лежать мої гроші. Треба поспішати, забрати, бо ніхто не знає, що буде завтра. В цей час чую звук гелікоптера, який наближається. Це був російський ка-52, який летить практично над самою землею. Бачу, що йде прямо на мене, а я стою посеред пагорба на відкритій місцевості... От тоді я дійсно зрозумів, що почалася війна! Інстинктивно ліг на землю, прикрив голову руками, миттєво згадав все своє життя, пошкодував, що так і не одружився...
Але пострілів я так і не почув, видно у кулеметчика не було настрою мене вбивати... Жити буду!
Бігом в Ірпінь! На заправці вже стоїть черга з декількох сотень машин, всі кричать і сваряться... У мене ще трохи є, заправлюсь пізніше. В цей час кацапські винищувачі вже скидали перші авіабомби на аеродром Гостомель, пролітаючи над нами з неймовірною швидкістю! Весь горизонт затягнуто густим чорним димом...
Стало страшно. За себе, за близьких. Невже це кінець? Стільки всього ще не встиг зробити... І тут почувся найгучніший звук, який я коли небуть чув... Це була наша протиповітряна оборона. Значить наші хлопці тут, поруч, стали на захист країни! Уже легше...

Далі було все як в голівудському бойовику. Висадка десанту в Гостомелі, атака на Бучу, Ірпінь. Гради, Смерчі, Урагани, Іскандери, артилерія, авіанальоти кожні дві години. Все це пролітало реально над головою. Двері і вікна самовільно відчинялися і зачинялися. Було ясно звідки вилетіло і куди прилетіло. Зруйновано одне, згоріло інше... Кожен день був як останній.
Ну а потім прийшла окупація. Просто прокинулися вночі від шуму колони російської техніки. 60 одиниць. А потім ще 50. А ми, такі круті, намішали коктейлів молотова... 10 штук. Так вони і залишилися стояти під воротами.
Пізніше пропало світло і мобільний зв'язок, потім вода і газ. Розграбували всі магазини. На третій тиждень вони почали вибірково вбивати всіх, хто їм не подобався.
Вирішую - годі! Змушую сім'ю поспіхом збирати речі, саджаю всіх в машину, собаку в багажник і покидаємо все, що будували і наживали десятиліттями, не знаючи, чи повернемось колись знову...

Мости підірвані, дороги зруйновані. Кудою виїзжати ніхто і гадки не мав. Але вибралися, вижили, знайшли собі прихисток у добрих людей. Уже легше.

Ну а те що було потім уже всім відомо... Цю мразоту вигнали з під Києва, відкрилися всі звірства і жахіття, які вони творили. Я зміг повернутися додому, побачив друзів і знайомих, а декого вже не встиг...
Нажаль, в одних людях розчарувався, когось і зовсім тепер знати не хочу.
Рідне місто було важко впізнати, воно схоже на постапокаліптичну копію самого себе з якоїсь паралельної реальності.
Але на душі було вже трохи легше. Будинок, хоч і був пошкоджений і пограбований, але встояв, найдорожчі мені люди залишилися живими.
Ворзель ми швидко прибрали, залатали діряві вікна і двері, почали розпускатися перші квіти. Все знову почало дихати, рухатися, наче людина оживає після розряду дефібрилятором...
Повернувся на роботу, на Великдень привіз додому і дівчат. Починаємо жити.
Довго думав, чи маю я зараз якесь моральне право їхати на риболовлю, відпочивати і розслаблятися, коли в Маріуполі, в підвалах, гинуть малі діти..? Коли війна шириться країною, забираючи безліч життів..?
Але всеж дійшов висновку, що невеличка розрядка потрібна кожному, незалежно від того, чи це хоробрий воїн Збройних Сил України, чи просто цивільна людина, яка залишилася в тилу. Хочеться відволіктися, подумати про буття, зайнятися улюбленою справою. Хоча б один раз.
Звичайно, на неперевершену Десну ніхто не поїхав, та й не хотілося. Був важливий лише сам процес, сам факт миттєвості нормального життя.
Ми трошки посиділи на Чорнобильці. Трошки погодували рибу тією ж прикормкою, яку голодні дворові коти розтягнули по всьому дому, залазивши через розбиті вікна. Трошки поговорили про життя. Щось навіть трошки прокльовувало. Сонце приємно припікало обличчя. Якби не постійна повітряна тривога, можна було б подумати, що і немає тієї війни... Але ж ні, ось вона.
Нажаль, всюди.
Але з вірою в перемогу, всім бажаю мирного неба! Слава Україні!
Ще порибалимо!