[Serhii Kv]

Жила-була собі річка. Віками її води спокійно рухалися проміж луків та дубочків, даруючи всьому навколо світлу радість життя. В глибинах жили дебелі соми та судаки, стрімки щуки врізалися як торпеди у стаї плітки або підляща. Добрий рибалка, якщо не захоплювався оковитою, завжди міг нагодувати родину. Але й зайвого не брали і шанували річку, маючи її за дар Божий.

Зараз вже ніхто не пам’ятає звідки вони взялися ті гобліни. Взяли красуню у полон, заточили, майже не даючи їй дихати. Але живе річка, звичайно не в повну силу, та все ж коли лежиш у квітні чи у тіні під пишною сосною чи на сонці у ніжній зеленій травичці, що її колише вітерець, негаразди відступають та думки линуть у далеке минуле. От маленький ще Льопа у кедах з вудкою та бідончиком поспішає на дамбу половити окунців. А от поважний Генадійович сидить під вишнею, нікуди не поспішаючи, з козячою ніжкою та келихом чаю.

І добре стає на душі від тих думок, вони знов і знов кличуть до берегів, і річка знов дарує спокій. Все вкрито молодим снігом, сходяче сонце запалює різнобарв'ям небо, що зіткане з клаптиків хмарок. Виблискують падаючі сніжинки, спокій, тиша. Ось перші рази завмирає у своєму танці легенький кивок та білосніжному тлі з'являються яскраві пліточки та окунці. На одному з флангів висипаних щуковок розбишачить чи то окунь чи то маленький щупачок, раз за разом здіймаючи прапорці. А ось хтось дуже жвавий дзеленчить на тоненькій волосіні – та це ж йоржик. І одразу ж знов поринаєшь у спогади – колись давно жив-був собі дід, ловив йоржиків та варив у печі смачну юшку…